Джефф Вандермеєр - Засвідчення

class="p">Керманич поклав руку на килим; зелені стрілки на дотик виявилися сплетеними з ниток кучерявої виткої тканини, майже схожої на мох. Він відчув шорсткість і нерівність цього шару, а ще — який цей килим вичовганий за стільки років. Чи це той самий килим, чи такий він був тридцять років тому? Якщо так, то кожен із виконавців ролей на цих відео з особових справ перетинав його, сотні й сотні разів. Можливо, навіть Лоурі, який, тримаючи відеокамеру, жартував з учасниками експедиції. Цей килим зносився, як і сам Південний Округ, доки агенція сунулася по призначених жолобках, віддзеркалюючись у кривому дзеркалі цієї кімнати для сміху, яка звалася Нуль-зоною.

Люди здивовано вдивлялися в нього, міряючи кроками кафетерій. Керманичеві довелося встати.

Із темних зал із інших місць створіння, що повік не могли звиватися.

Керманич перейшов од уклякання до кімнати допитів, де мав зустріч із біологинею — після стислої інтерлюдії в себе у кабінеті. Йому потрібна була якась допомога, щоб очиститися. Він замовив телефоном інформацію про Скелясту затоку — найдовше призначення біологині до того, як вона приєдналася до дванадцятої експедиції. З її польових заміток і замальовок він міг скласти думку, що це було її улюблене місце. Буйний північний незайманий ліс із зеленою екосистемою. Вона орендувала там котедж, і, окрім фото припливних басейнів, які вивчала, мала ще світлини свого житлового кварталу — повсякденного ретельного споглядання Центру. Схоже на розкладачку ліжко, затишна кухня і чорна пічка, яка ще й заміняла камін, бо мала димаря з довгою трубою. Щось у цьому було від пустелі й цим дуже йому імпонувало, заспокоювало його, але так само — і просте домашнє обладнання котеджу.

Умостившись у кімнаті, Керманич розмістив пляшку з водою, а напроти неї — документи особової справи біологині. Гамбіт, який йому вже в печінках сидів, але все ж таки… Його мати завжди казала про повторення ритуалу: це може додати особливого драматизму речі, яка вже набила оскому й стала невидимою. Колись він зможе вказати на цю особову справу й освідчитись їй як нареченій.

Флуоресцентне світло пульсувало і мерехтіло, щось почало переливатися в цих вогнях. Його не обходило, чи спостерігає Ґрейс за склом, чи ні. Жар-птаха сьогодні мала жахливий вигляд — не так тяжкохвора, як ніби весь день проридала, і десь так само й він почувався. Під очима в неї були темні кола, вона горбилася. Будь-які залишки одчайдушності чи веселощів або вигоріли, або сховалися у сокровенні глибини.

Керманич не знав, із чого почати, бо зовсім не хотів починати. Темою, яку він бажав обрати, були відеоматеріали, але озвучити це неможливо. Слова ледве добирались і оформлялися у нього в голові, але так і не ставали звуками, розриваючись між його потребою і волею. Він ніколи не зможе розповісти це жодній людині. Якщо він прохопиться, втрутившись у чийсь розум, то ніколи собі цього не пробачить. Подруга, яка мала певну думку про його роботу, якось спитала: «Чому ти це робиш?» — маючи на увазі: навіщо служити такій підпільній меті, якою не можна поділитися, якої не можна відкрити комусь іншому? Він надав свою стандартну відповідь, прибравши надутого, пихатого вигляду, виставляючи самого себе на посміховисько. Замасковуючи власну серйозність. «Щоб знати. Щоб проникнути крізь серпанок». Перетинаючи межу. Навіть кажучи це, Керманич знав, що також каже їй і те: він покине її, хай і не хоче, але покине саму, по той бік.

— Про що б ви хотіли поговорити? — спитав він Жар-птаху, не тому, що більше не мав питань, а тому що хотів, аби вона взяла на себе ініціативу.

— Ні про що, — сказала вона, мляво і байдуже. Ці слова перетворилися на бурмотіння, мовлене вбік.

— Тут має бути щось. — Благання. Хай бодай щось відволіче мене від цієї кривавої різанини в голові.

— Я не біолог.

Від цього Керманич знетямився. Ці слова змусили його замислитися, що ж вона має на увазі.

— Ви не біолог, — відлунням повторив він.

— Ви хочете біолога. А я — не біолог. Поговоріть із нею, а не зі мною.

Що це — криза ідентичності чи просто метафорика?

Так чи інак, але він зрозумів, що ця сесія — помилка.

— Ми можемо спробувати ще раз, по обіді, — промовив він.

— Спробувати що? — Вона стенулася. — Ви гадаєте, що це терапія! Нащо?

Він почав був щось відповідати, та вона одним лютим рухом змела зі стола і його особову справу, й воду, схопила його ліву руку обома долонями та й не випускала. В її очах були виклик і страх.

— Що ви хочете від мене? Що ви дійсно хочете?

Вільною рукою Керманич махнув охоронцям, які бігли до кімнати, — відганяв їх. Краєм ока він побачив, що їхня ретирада мала певну раптовість, от ніби їх утягнуло назад, у дверний проріз, якесь невидиме чудовисько.

— Нічого, — мовив він, щоб побачити, як вона відреагує. Її рука була тендітна й тепла, не цілком приємна на дотик; щось відчувалось у неї під шкірою. Чи то пропасниця б’є її все дужче?

— Я не допомагатиму складати картину власної ж патології, — прошепотіла вона, важко дихаючи, а потім закричала: — Я не біолог!

Він стягнув її із себе, вихопив руку, відштовхнувся від стола й випростався, дивлячись, як вона знову опинилася на своєму місці. Вона опустила очі долу, вдивляючись у стіл, ховаючи погляд від Керманича. Йому було прикро бачити її страждання, ще прикріше, бо він сам їх спричинив.

— Хоч би ким ви були, ми повернемося до цього потім, — сказав він.

— От кумедія, — пробурмотіла вона, обхопивши себе руками.

Але за той час, коли він підняв пляшку з водою, зібрав розкидані папери й попрямував до дверей, у ній знову щось змінилося.

Її голос затремтів од нападу якихось нових емоцій.

— У стоячому ставку, коли я пішла, була ще пара американських клювачів.[22] Вони досі там?

Це вимагало миті, аби второпати, що вона мала на увазі виряджання до експедиції. І ще однієї миті, щоб усвідомити: це майже прохання їй простити.

— Не знаю, — сказав він. — Я допитаюся.

Що з нею сталося? Що з нею сталося тут до нього?

Останній фрагмент відео покладено до категорії, надписаної ним як «Невизначено». Усі тоді загинули, окрім Лоурі, — уже напівдорозі, повертаючись від межі.

Але протягом добрячих двадцяти секунд камера летіла понад миготливими очеретами, глибокими синіми озерами, обірваною білою облямівкою моря, уперед — до маяка.

Занурюючись і злітаючи, знову падаючи й знову злітаючи вгору.

Усе це здавалося якимсь моторошним піднесенням.