Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Крістофер усвідомив, що це так і є, інакше Богиня не дісталася б цього світу живою. 

— Тоді як же мені звертатися до тебе? 

— Міллі, — твердо сказала Богиня. — Як до дівчинки зі шкільних книжок. 

Крістофер знав, що вона рвонула би до школи, як не сьогодні, то завтра. Він спробував відволікти її від теми, запитавши: 

— Чому ти назвала котеня Праудфут? Хіба ж у цьому нема небезпеки? 

— Зовсім трохи, — погодилася Богиня. — Але я мала збити зі сліду Матінку Праудфут… їй це так полестило… та я почуваюся підлою, обманюючи її. На щастя, була навіть краща причина назвати котеня саме так. Глянь. 

Вона відклала лялькову пляшечку і обережно випростала одну з тендітних передніх лапок котеняти поверх свого пальця. Його кігтики були рожеві. «Лапка скидається на крихітну маргаритку», — подумав Крістофер, опускаючись на коліна, щоб роздивитися. Потім він помітив, що рожевих кігтиків страшенно багато — щонайменше сім. 

— Котеня має святу лапку, — урочисто сказала Богиня. — Це означає, що воно несе удачу певного золотого божества. Коли я її побачила, то знала, що це означає і що мушу дістатися сюди й піти до школи. 

Вони знову з’їхали на улюблену тему Богині. На щастя, в цей момент із того боку дверей почулося могутнє контральто. 

— Воу, — почулося звідти. 

— Трогмортен! — сказав Крістофер. Він схопився на ноги з величезним полегшенням і кинувся відчиняти двері. — Він же не зашкодить котеняті, правда? 

— Краще б йому тримати себе в лапах! — сказала Богиня. 

Але Трогмортен був цілковито радий бачити всіх. Він підбіг до Богині, задерши хвоста догори, а вона не лише привіталася з ним: «Привіт, котисько!», а ще й почесала вушка і явно була рада його бачити. Трогмортен із власницьким виглядом обнюхав котеня, а тоді вмостився між Крістофером і вогнем, воркочучи, як іржавий годинник. 

Незважаючи на цю відстрочку, Богиня знову заведеться за школу — це лиш питання часу. 

— Ти втрапив у халепу, еге ж, коли я запхала тебе в стіну? — запитала вона, замислено поїдаючи сендвіч із лососем. 

Крістофер мусив відвести погляд. 

— Я знаю, що це так. Що це за прикольні рибні штучки? 

— Сендвічі з лососем, — відповів Крістофер і здригнувся, а тоді, щоб відволіктися від думки про русалок, розповів, як Ґабріель вилучив його дев’яте життя, помістивши на золоте кільце. 

— Він навіть не запитав твого дозволу? — обурилась Богиня. — Тепер ти в найгіршому становищі. Дай-но мені тільки облаштуватися в школі, і я придумаю, як повернути тобі це життя. 

Крістофер усвідомив, що настав час пояснити Богині, як воно насправді ведеться в Низці Дванадцять. 

— Дивись, — почав він так зичливо, як тільки міг. — Не думаю, що ти зможеш ходити до школи, тим паче до школи-пансіону, як в одній із твоїх книг. Вони коштують купу грошей. Навіть форма дорога. А ти ж навіть не принесла своїх прикрас, які можна продати. 

На його подив, Богиня лишалася безтурботною. 

— Мої прикраси майже всі зі срібла. Я б не могла принести їх і не зашкодити тобі, — зауважила вона. — Я підготувалася до того, щоб заробляти гроші. 

Крістофер хотів би знати, як саме. Показуючи свої чотири руки на ярмарках? 

— Я знаю, що зможу, — впевнено відповіла Богиня. — У мене є знамення — свята лапка Праудфут. 

Здається, вона справді в це вірила. 

— А я думав написати Доктору Поусону, — сказав Крістофер. 

— Це може спрацювати, — погодилася вона. — Коли батько подружки Міллі — Кори Хоуп-Форбс — зламав шию на полюванні, вона мусила позичати кошти на сплату за школу. Я знаю все про ці штуки, бачиш. 

Крістофер зітхнув і причаклував папір і ручку з навчальної кімнати, щоб написати Доктору Поусону. Це неабияк зацікавило Богиню. 

— Як ти це зробив? Чи можу я теж навчитися робити так? — хотіла вона знати. 

— Чому б ні? — сказав Крістофер. — Ґабріель сказав, що ти, очевидно, чародійка. Основне правило — унаочнити річ, яку ти хочеш принести. Коли Флавіан вчив мене причакловувати, я теж переносив шматки стін і столів. 

Наступну годину чи й більше вони причакловували речі, яких потребувала Богиня: ще вугілля, лоток для котеняти, шкарпетки для Богині, ковдру і кілька освіжувачів, щоб перебити сморід від Трогмортена. Поміж тим вирішили, що написати Докторові Поусону, а Богиня зробила нотатки для листа скісним, чужоземним на вигляд письмом. Вони невеликого успіху досягли у складанні листа, коли гонг на віддалі закликав на вечерю. Тоді Крістофер мусив згодитися, щоб Богиня причаклувала тацю з його вечерею до башти. 

— Але спершу я маю піти до навчальної кімнати, — попередив він. — Інакше покоївка, яка приносить вечерю, щось запідозрить. Дай мені п’ять хвилин. 

Він прибув до навчальної кімнати одночасно з покоївкою. Пам’ятаючи гнів Флавіана, Крістофер обережно глянув на покоївку, а потім усміхнувся їй — почасти для того, щоб перешкодити підозрам щодо Богині, хоча він у будь-якому разі усміхнувся б їй. 

Покоївку явно потішило, що її помітили. Вона сперлася на столик, поруч із тацею, й завела розмову: 

— Поліція забрала ту стару жінку, — сказала вона. — Близько години тому. Та кричала і відбивалася. Я і Саллі пробралися в хол поглянути. То була справжня вистава! 

— А що з Та… Мордекаєм Робертсом? — спитав Крістофер. 

— Затримали для подальшого допиту, — сказала покоївка. — Усього замовляннями огорнули. Бідолашний пан Робертс. Саллі сказала, що він виглядав смертельно втомленим, коли вона принесла йому вечерю. Він у цій маленькій кімнатці біля бібліотеки. Я знаю, що він вчинив неправильно, але я все ще намагаюся знайти привід піти туди й перемовитися з ним — трохи його підбадьорити. Берта вже там була. Вона заправляла там ліжко, щасливиця! 

Крістоферові стало цікаво попри бажання, щоб покоївка пішла. 

— То ви знаєте Мордекая Робертса? 

— Чи знаю я його! — сказала покоївка. — Коли він працював у Замку, гадаю, ми всі трохи за ним сохли. 

Раптом Крістофер помітив, що його таця з вечерею почала хилитатися. Він із шумом опустив на неї руку. 

— Маєте визнати, — сказала покоївка, на щастя, не дивлячись на тацю. — Пан Робертс такий гарненький і такий приязний. Не буду тицяти пальцями, але тут багатенько дівчат зі шкіри пнулися, щоб зіткнутися з паном Робертсом у коридорах. Ото дурненькі! Всі ж знають, що йому впала в око Панна Розалі. 

— Панна Розалі! — вигукнув Крістофер, зацікавлений більше, ніж будь-коли, і щосили притис тацю до столу. Богиня, певно, подумала, що зробила щось не так, і ще сильніше взялася її причакловувати. 

— О так! Це пан Робертс навчив Панну Розалі грати в крикет, — сказала покоївка. — Але вони чомусь ніколи не можуть дійти згоди. Подейкують, що це через неї пан Робертс дав себе запроторити на цю роботу до Лондона. Підклала вона йому свиню, ця Панна Розалі, — потім на Крістоферове полегшення вона додала: — Та мені вже слід забиратися, щоб ви собі з’їли вечерю, поки не вихолола. 

— Так, — вдячно сказав Крістофер, притискаючи тацю з усіх сил і при цьому відчайдушно намагаючись не здатися грубіяном: — Ееее… якщо ви побачите Так… пана Робертса, перекажіть йому мої вітання. Якось я зустрів його в Лондоні. 

— Перекажу, — приязно відказала покоївка й одразу ж пішла. Крістоферові руки враз ослабли. Таця вирвалася з-під них і зникла. Добрий шмат столу зник разом із нею. Крістофер кинувся назад до башти. 

— Ох ти нетямне дурило! — почав він з порога. 

Богиня просто тицьнула на дві третини