Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

нудота. Русалки! Але він виклав їх на стіл поруч із іншими речами і швидко роззирнувся кімнатою. Вугілля в жаровні почервоніло, але чогось бракувало, щоб кімната здавалася затишною. Так, килим. Чудовий круглий килим із бібліотеки пасував би. Килим прибув і виявився удвічі більшим, ніж думав Крістофер. Довелося пересунути жаровню, щоб звільнити місце. Ось і все. Чудово! 

Він помчав до своєї кімнати. Він опинився в ній у мить, коли Флавіан відчинив двері всередину. 

Крістофер поспіхом вимовив найпотужніше замовляння невидимості, яке знав. Флавіан відчинив двері в повну порожнечу. На Крістоферове полегшення, він остовпів і втупився в неї.
— Гм, — сказав за його спиною Крістофер. Флавіан крутнувся на місці, наче той його штрикнув. Крістофер легковажно і якомога голосніше сказав: 

— Просто вправляюся в практичній магії, Флавіане! 

Шарудіння і спотикання, яке він чув із порожнечі, припинилося. Богиня знала, що Флавіан тут. Але він мав її звідси забрати. 

— О. Справді? Добре, — сказав Флавіан. — Тоді перепрошую, що завадив. Але Ґабріель каже, що я маю провести урок просто зараз, бо завтра мене тут не буде. Він хоче, щоб усі працівники Замку гуртом вирушили на пошуки Мари. 

Поки Флавіан говорив, Крістофер намагався обшукати невидимість всередині власної кімнати — використовуючи магічне шосте чуття, про наявність якого в себе донині й не здогадувався — і спершу визначив, з якого боку ліжка стоїть Богиня, потім — де на ліжку лежить котеня в коконі шарфа. І щосили послав їх обох у кімнату в башті. Він ніколи раніше не переміщав живих істот і не мав уявлення, чи все відбувається так само, як і з предметами. Він почув важкий звук, «вжжжух» потривоженого повітря зсередини невидимості, такий самий шум здійняв і бідон молока, і зрозумів, що Богиня кудись зникла. Він просто мусив сподіватися, що вона розбереться. Зрештою, вона показала, що може про себе подбати. 

Крістофер скасував невидимість. Здається, в кімнаті нікого не було. 

— Мені подобається вправлятися на самоті, — сказав він Флавіану. 

Флавіан кинув на нього швидкий погляд. 

— Ходімо до навчальної кімнати. 

І тільки коли вони йшли коридором, до Крістофера дійшло, що сказав Флавіан. 

— Завтра ви вирушаєте на Мару? 

— Якщо зможемо дістатися до нього, — сказав Флавіан. — Коли ви пішли, Мордекай розколовся і виказав нам кілька імен та адрес. Ми думаємо, він каже правду, — зітхнув Флавіан. — Не терпиться спіймати його, хоча я не можу отямитися від того, що Мордекай був одним із них! 

«Що ж буде з Матусею?» — тривожно подумав Крістофер. Хотів би він знайти спосіб хоч якось застерегти її, але не уявляв, де в Кенсінгтоні вона мешкає. 

Вони дісталися навчальної кімнати. Щойно увійшовши туди, Крістофер усвідомив, що відмінив невидиме замовляння тільки в кімнаті, тобто Богиня з кошеням залишалися невидимими. Як він не намагався думками відшукати їх у башті, вона, здавалося, була геть далеко. Флавіан розповідав щось майже двадцять хвилин, але Крістофер усе прослухав. 

— Я сказав, — з притиском повторив Флавіан, — що ви маєте дещо відсутній вигляд. 

Крістофер зрозумів, що він повторив це кілька разів. Він поспішно відповів: 

— Я задумався, що тепер буде з Та… Мордекаєм Робертсом. 

— Гадаю, піде до в’язниці, — сумно відповів Флавіан. — Сидітиме в камері роками. 

— Але ж вони мають щось придумати, щоб ув’язнити його і не дати його духові мандрувати світами, правда ж? — сказав Крістофер. 

На Крістоферове здивування, Флавіан вибухнув гнівом. 

— Це найтупіше, найлегковажніше й найтовстошкіріше зауваження, яке ви тільки могли зробити! — кричав він. — З усіх бездушних, розманіжених, зверхніх дітиськ, яких я бачив, ви найгірший! Іноді я думаю, що у вас нема душі — лише купка нікчемних життів! 

Крістофер втупився в зазвичай бліде обличчя Флавіана, нині червоне від гніву, і спробував заперечити, що не хотів бути бездушним. Він просто хотів сказати, що важко, певно, втримати духовного мандрівця у в’язниці. Але почавши говорити, Флавіан, здавалося, вже не міг зупинитися. 

— Здається, ви гадаєте, — кричав він, — що ці дев’ять життів дають вам право поводитися, наче ви володар Всесвіту! Або ніби ви оточені кам’яною стіною. Як би сильно хтось не старався бути дружнім із вами, все, що отримує навзаєм, — пихатий погляд, відсутній вигляд і чортову неприкриту грубість. Заради всього святого, я спробував. Ґабріель спробував. Розалі спробувала. Так само всі покоївки, і вони кажуть, що їх ви навіть не помічаєте. А тепер кпите з бідолашного Мордекая! З мене годі! Мене від вас нудить! 

Крістофер навіть не уявляв, що люди бачать його таким. Він був вражений. «Де ж я схибив? — подумав він. — Я ж хороший насправді!» Коли він ще малюком вирушав до Всюдинок, то подобався людям. Всі усміхалися. Незнайомці дарували йому подарунки. Крістофер зрозумів, що він звик думати, що подобається усім із першого погляду, а зараз стало очевидно, що це геть не так. 

Він глянув на Флавіана, який важко віддихував, люто втупившись у нього. Схоже, він глибоко вразив почуття Флавіана. Він не думав, що Флавіан має почуття, які можна вразити. Але чомусь від того, що він не мав наміру кпити з Такроя — не тоді, коли Такрой цілий день бреше заради нього, — було ще гірше. Він любив Такроя. Прикрість у тому, що він не смів сказати про це Флавіанові. Так само, як не смів сказати, що думками він переважно був з Богинею. Тож що він сказати міг? 

— Мені прикро, — сказав Крістофер. — Справді прикро, — його голос тремтів і зривався від потрясіння. — Я не хотів вразити ваші почуття… принаймні не цього разу… справді… 

— Чудово! — сказав Флавіан. Почервоніння сходило з його обличчя. Він відхилився на спинку крісла, втупившись у Крістофера. — Це вперше за весь час я чую, що вам прикро, — точніше, вперше це щиро. Гадаю, це певний прорив. 

Він зі стуком відсунув стілець і підвівся. 

— Перепрошую, що розгнівався. Але я не думаю, що зможу сьогодні проводити урок. Я почуваюся надто схвильованим. Біжіть собі, ми надолужимо все післязавтра. 

Крістофер отримав можливість — зі змішаними почуттями щодо неї — піти й наглянути за Богинею. Він поспішив до кімнати у башті. 

На його велике полегшення, вона була там. У кімнаті було чути підгорілим молоком, а Богиня сиділа поміж різнокольорових шовкових подушок, годуючи котеня з крихітної пляшечки для ляльки. Вугілля прогріло повітря, а килим, який тепер мав підпалену пляму поруч із жаровнею, закривав кам’яну підлогу, тож кімната виглядала затишною. 

Богиня зустріла його пустотливим гиготінням. 

— Ти забув зробити мене видимою знову! Я ніколи не мала справу з невидимістю — купу часу забрало придумати, як її скасувати, і я мусила весь цей час стояти непорушно, щоб не наступити на Праудфут. Дякую, що облаштував цю кімнату. Ці чашки справді гарненькі. 

Крістофер також загиготів, побачивши Богиню у своїх куртці та бриджах. Якщо дивитися тільки на одяг, вона скидалася просто на тлустого хлопчика, досить схожого на Онейра, але якщо глянути на її брудні босі ноги і довге волосся, важко було збагнути, хто вона. 

— Ти не надто схожа на Живу Ашет… — почав він. 

— Стій! — схопилася на коліна Богиня, обережно тримаючи котеня і пляшечку. — Не промовляй це ім’я! Навіть подумки! Ти ж знаєш, вона — це я, так само я — це вона, і якщо хтось згадає про неї, вона здогадається, де я,