Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Глиняна миска почала обпікати їй пальці, але вона все одно машинально зробила ще один ковток. Язик аж заспівав від захвату.

Старша жінка усміхнулася.

— Для мене це також було несподіванкою, дитинко. Великою несподіванкою. Але коли я востаннє притуляла їх до себе — то виявилося, що вони вже вищі за мене. Неможливо втримати жереб’ят від дорослішання.

— Жереб’ят, га? То повідом мене, коли ви станете тих жереб’ят підковувати. Заради такого видовища я приїду навіть здаля.

Вее’ра тепло засміялася, а Кайлін не вперше здивувалася. Наче мала дитина сміялася голосом дорослої жінки — стільки щирої радості.

— Ні, Кайлін, я точно не забуду тебе про таке повідомити, — тітка утерла кутик ока. — Я… мені й так здається, що ми задовго тримали їх при собі. Їм п’ятнадцять, у каравані вони вже принаймні рік носили б власні ножі.

У каравані… Кайлін завжди замислювалася, чи тітка чує, що з’являється в її голосі, коли вона промовляє ці слова. У каравані. З м’яким придихом, наче вона плаче.

— У каравані вони б уже їздили власними колісницями, тьотю, — сказала Кайлін тихо. — Один би правив, а інший мав би лука. Напевне Фен, бо він краще стріляє. У каравані вони точно були б уже заручені з високими засмаглими дівчатами, перед якими хвалилися б точністю й умінням правити. У каравані…

Вона не скінчила, бо не вперше її розмова із тіткою входила в колію, яку обидві вони мали б уникати. У каравані все було б інакше, фургони котилися б степом, веселі хлопці неслися б на колісницях, а дівчата фліртували б із ними та вчилися бути хорошими дружинами й матерями. Табуни, які вони гнали б поряд із караванами, ревли б в один голос, наповнюючи простір піснею про добробут і силу. У каравані всі фургони були б різнокольоровими, рівнина гладкою, а трави й води завжди діставали б черева. Все таке красиве, якими красивими є спомини жінки, чий караван зупинився пів століття тому. В її спогадах не було місця для хлопців, що ламають собі шию під час їзди колісницею, не було крові, що стікає клинками кавайо в міжплемінній різанині, не було викрадень, родинної вендети, крадіжок табунів чи братовбивчих битв. Не так, як у споминах Анд’еверса. Не було ненависті, заздрості, залишання рідних на поталу долі, не було зрад. Кайлін інколи думала, що кожен із них отримав свій власний набір споминів: Вее’рі дісталися хороші, а її чоловікові — погані.

На мить вони замовкли. Кайлін, вглядаючись у дно миски, боялася звести погляд. Все через ту спеку. Якби не сквар, вона б краще панувала над язиком. А була близько, надто близько щоби промовити: «У каравані з шести фургонів мешкало б удвічі більше осіб, ніж отут». Напевне, у фургонах Кавеленгів були б також родичі Анд’еверса. Може, сім’ї братів і сестер його чи його дружини, бо роди охоче пов’язувалися один із одним не тільки через єдиний шлюб. І було б набагато більше дітей.

— Але в каравані, — продовжила вона за мить, — не було б мене, тітонько. І мене б оминув цей суп, і я би вважала це нещастям.

Благословенство мови, якою можна проговорити таку просту брехню.

Очі тітки на мить засяяли.

— Дер’еко повернувся вчора, — сказала вона. — Ти вже його бачила?

Вона похитала головою.

— Ні, тьотю, а дядько навіть словом не заїкнувся, що перворідний прибув додому. Хтось тут заслужив віжок.

Їй відповів тихий сміх.

— Не ти одна інколи маєш бажання це зробити, Кайлін. Але він такий, який є, і я сподіваюся, що вони нарешті поговорять із Першим і припинять дивитися один на одного вовком.

Найстарший син виїхав до Манделлена проти волі батька, який вважав, що хлопець має ще багато чому навчитися. Але Дер’еко знав своє. По-перше, в тому місті-таборі жило найбільше верданно на східних провінціях. По-друге, це мале село, яке за кілька днів обросло тисячами фургонів, несподівано стало одним із найважливіших міст прикордоння, бо така кількість людей привабила в цю місцину купців і ремісників з усіх навколишніх земель. Купці приїздили за елементами кінського обладунку, ремісники — аби запропонувати те, чого Фургонники не робили самі, як-от глиняні глечики або скляні пляшки. Через кілька років у Манделлені, окрім кількадесяти тисяч втікачів з Північної Височини, вже мешкало принаймні десять тисяч іншого люду. Селище перетворилося на справжнє велике місто, де кожен коваль був на вагу золота. А Анд’еверс, хоча й казав усім, що його сини ще нічого не вміють, добре навчив їх фаху.

Дер’еко блискавично знайшов роботу, а щойно на накопичені заощадження купив власну хату — то затягнув до міста другого по старшині брата Рук’герта. Кайлін сподівалася, що скоро один чи інший з’являться у Літреві в супроводі якоїсь поважної матрони, яка захоче оцінити родинний маєток і вторгувати ціну за темношкіру, мигдалевооку красуню, яка вкрала серце в одного з братів.

В принципі, вона розуміла побоювання коваля. Якби всі його сини захотіли оженитися — він був би розграбований. Семеро синів і три доньки — не найкращі пропорції у племені, де за наречену платили конями, скотиною й мальованими фургонами.

Але Дер’еко приїхав сам, інакше тітонька проінформувала б її про це з порогу. Здається, ніхто в родині не очікував першого весілля так, як очікувала його вона.

— І де я його зараз знайду?

— Першого? Напевне у спальні з іншими, яких він баламутить своїми оповістками про велике місто. Не встигнемо кліпнути, як він усіх затягне туди, а ми залишимося лише вдвох: пара старих дурнів і шість фургонів.

— Я так не думаю, тьотю, — Кайлін відмахнулася від побоювань тітки. — Навіть якщо хлопці виїдуть, то лише для того, аби повернутися з надбанням. Навіть не помітиш, як матимеш повні руки внучат. Хлопці завжди повертаються додому; це ми, дівчата, відлітаємо та в’ємо гнізда десь далеко.

З боку входу почулося кахикання.

— Чи не бажаєш нам про щось сказати, Кай, га?

Лиш одна особа в родині скорочувала її ім’я на верданнську моду. Вона озирнулася до дверей та зміряла поглядом того, хто саме увійшов.

— Ну прошу. Мало того, що причепурений, наче франт, так ще й підслуховує. Тебе не цікавлять оповістки старшого брата?

Вее’ра широко вміхнулася й простягнула до сина руки.

— Привіт, Есо’баре. Ти вже повернувся? Як закупи?

— Десять великих шматків аломбенської сталі й тридцять малих: половина аломбенської, половина з Дерца. Фургон ледве дотягнув, але ми дали цьому раду. Я й коні. Батько повинен бути задоволений. А оповістки Дера я, напевне, ще матиму можливість