Метт Хейг - Як зупинити час

Я не спав ночами та все більше пив. Постійно думав про Меннінґа (а він і досі був живий десь у Лондоні). Ми з ним після того більше не зустрічалися, але я часто відчував, що він десь поруч. Мені здавалося, що я маю чуття, коли він близько, і що його зле єство ховається в тінях, стічних ямах та в церковному годиннику з єдиною стрілкою.

Усюди були забобони. Теоретично людське життя сприймається як крива розвитку, спрямована у бік знань, просвіти та толерантності, але в житті я такого не зустрічав. Ні у наші часи, ні в минулому. Прихід короля Якова на трон дав новий поштовх розвитку забобонності. Він не тільки написав «Демонологію», а й дав указівку пуританським перекладачам оновити Біблію, і новий переклад посилив нетерпимість людей. Той період історії наочно вчить нас, що нетерпимість та забобони можуть будь-якої миті прокинутися чи не в кожній людині. І те, що починається як сумніви в думках, швидко переростає в реальні дії.

Так наші страхи постійно міцнішали. Одного вечора в «Кабанячій голові» почалася бійка: гурт чоловіків раптом звинуватив одного з них у дияволопоклонництві. А ще я якось говорив з м’ясником, який відмовився купляти свиней у одного фермера, бо вважав, що його свині — «темні духи» і що, якщо їстимеш їх м’ясо, занапастиш свою душу. Ніяких доказів він не мав, але вірив у це так палко, що нагадав мені про випадок відьомського суду над свинею в Саффолку. Ту свиню спалили на вогні, бо визнали її демоном.

Ми так і не пішли у «Глобус» подивитися «Макбет»[104] з очевидних причин. Нічого дивного, що ця п’єса про політику та надприродне зло стала найбільш популярною розвагою того часу. Я зараз іноді думаю, чи поставився б до мене Шекспір так само лагідно пізніше? І чи вважав він у своєму новому оточенні, що смерть Генрі Геммінґса була виправдана?

Були і більш реальні страхи. У кінці нашої вулиці жив добре одягнений чоловік, який полюбляв уголос та доволі емоційно читати діалоги з «Демонології» та уривки з Біблії короля Якова. Коли Маріон виповнилося чотири, навіть наші добрі сусіди Єзекіл та Хольвіс почали кидати на мене дивні погляди: певно, почали помічати, що я не старію, чи різниця між мною та Роуз стала надто помітною. Тоді вона здавалася вже на добрий десяток років старшою за мене.

Меннінґа я не зустрічав, але ім’я його чути доводилося. Якось просто на вулиці до мене підійшла жінка, якої я раніше не бачив, і тицьнула мене пальцем у груди:

— Містер Меннінґ про тебе розповідав! Він усім про тебе розповідає! Кажуть, у тебе є дитина — її треба було задушити ще немовлям!

А іншого разу вона перестріла Роуз із Маріон самих та плюнула в неї за те, що вона живе з «відьмаком».

Маріон уже була достатньо доросла, щоб усе розуміти. Вона росла розумною дівчинкою, але часто сумувала. Після того випадку вона довго плакала і нерідко надовго замовкала, коли чула, як ми з Роуз говоримо про наші хвилювання.

Заради Маріон ми повільно почали змінювати наш спосіб життя. Перше, що ми зробили, — перестали виходити з дому вдвох. Друге — почали уривати всі питання, коли їх намагалися ставити. Це трохи допомагало.

До школи Маріон не ходила, бо її соціальний статус був недостатньо високий. Тим не менш ми вивчили її читати, щоб вона мала можливість розвиватися та іноді ховатися десь у своїх думках. У ті часи мало хто вмів читати, але я вмів, бо мене вчила мати (хоча і французькою), тому я не бачив нічого дивного в тому, щоб навчити і свою дочку. Їй сподобалося читати, і вона швидко зацікавилася, хоча у нас було лише дві книги. У шість років вона вже могла читати «Королеву фей» Едмунда Спенсера[105], а у вісім запросто цитувала Мішеля де Монтеня[106] (у мене були переклади його робіт англійською; я колись купив цю книгу на ярмарку, який щосереди відбувався в Саутворку, — вона коштувала лише два пенси, бо була пошкоджена). Бувало, Маріон бачить, як її мати торкається моєї руки та каже: «Якщо і є така річ, як хороший шлюб, то це лише тому, що він більше схожий на дружбу, аніж на кохання». А як спитаєш її, чому вона така сумна, то почуєш: «Моє життя — вир страшенних нещасть, більшість з яких так і не сталася».

— Це що, Монтень? — питаєш.

А вона ледь помітно киває:

— «Я цитую думки інших для того, щоб краще виразити власні», — знов цитата.

А потім вона прочитала щось іще.

Іноді вранці вона ходила гуляти сама. Я тоді сидів удома та вчив нову пісню, «Я бачив, як моя дівчина плаче» Джона Доуленда, а тут вона повертається з дивним виразом обличчя, наче її хтось ляснув по щоці.

— Що сталося, сонечко?

Їй перехопило подих, і вона мовчки насуплено на мене дивилася. Дітям її віку не пристали такі серйозні погляди. А потім мовила:

— Тату, ти диявол?

— Та хіба що вранці! — розсміявся я.

Але її це не розвеселило, тому я вирішив пояснити:

— Ні, Маріон. А чому ти питаєш?

І тут вона показала мені. Виявляється, на наших дверях хтось надряпав: «Тут живе диявол». Я страшенно перелякався, а ще більше від того, що це бачила Маріон.

Коли це побачила Роуз, вона тієї ж миті оголосила:

— Ми маємо їхати з Лондона.

— Але куди ж ми поїдемо?

Для Роуз це вже була другорядна проблема:

— Нам треба почати все спочатку.

— Що почати?

— І в інших місцях людям подобається музика, — кивнула вона на лютню.

Я наче вперше глянув на свій інструмент, на маленькі дірочки між розкішними дерев’яними прикрасами. Здавалося, там є інший світ, світ глибоко усередині лютні. Світ, де крихітні ми могли б жити невидимими для інших людей.

Лондон, сьогодні

Я приніс свою лютню на урок у дев’ятий клас. Я спираюся на стіл та тримаю її в руках.

— Цю лютню виготовили вручну у Франції понад чотириста років тому. Бачте, вона прикрашена вишуканіше, аніж англійські лютні тих часів.

— Це що, стародавня гітара? — питає Даніель.

— Технічно лютня — це не гітара. Звісно ж, вони сестри, але у лютні більш легке звучання. Дивіться, вона зроблена у формі сльози. І вона глибша за гітару. Погляньте ось ззаду на деку. А струни виготовлені з кишок вівці — вони дуже точно звучать.

Обличчя Даніель кривиться.