Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

про нього, про мікроскопічну присутність останньої живої людини серед брил, що заповнюють ущелину, але й ця думка його не злякала, і не тому, що була надто неймовірною: він уже нічого не вважав неможливим — просто прагнув брати участь у цій дедалі загадковішій містерії, значення якої — був певен — не зрозуміє ніколи. Його велетенське відображення, крізь яке ледь проглядали далекі пасма скель у горішній частині ущелини, куди не досягала тінь хмари, розвівалося. Водночас із хмари виповзли незліченні щупальця; коли вона втягала одні, інші займали їх місце. З них почав падати усе густіший чорний дощ. Дрібні кристалики падали й на Рогана, легенько дзьобали в голову, зсувалися по комбінезоні, збиралися в його складках. Чорний дощ усе не втихав, а голос хмари, те гудіння, котре, здавалося, вже охоплювало не лише долину, а й всю атмосферу планети, голоснішав. У хмарі виникли локальні круговерті-вікна, крізь які прозирало небо. Чорний покрив роздерся посередині, і двома валами тяжко, ніби неохоче полетів до хащів, занурився в їхню нерухомість і зник.

Роган, як і перше, сидів нерухомо. Він не знав, чи може струсити кристалики, які його засипали; безліч їх лежало на брилах, і все дно потока, доти біле, мов кістка, виглядало, наче забризкане чорнильною фарбою. Він обережно взяв пальцями один із тригранних кристаликів, тоді той наче ожив, делікатно війнув теплом йому в долоню і піднявсь у повітря, коли Роган інстинктивно розкрив долоню. І враз, наче отримавши сигнал, усе навколо закипіло. Цей рух лише першої миті був хаотичний. Потім чорні крапки утворили мовби шар приґрунтового диму, згустилися, стяглися і пішли стовпами угору. Виглядало так, наче самі скелі диміли якимись величезними жертовними смолоскипами без полум’я і світла. Але щойно тепер трапилася незрозуміла річ: коли рій, що злітав, повис сферичною хмарою саме над серединою долини, на тлі поволі темніючого неба, і став схожим на величезну пухнасту чорну кулю, зниклі хмари знову виринули з хащів і кинулися на нього з шаленим натиском. Роганові здавалося, що він чує дивовижний, рипучий звук повітряного удару, але це була, мабуть, тільки ілюзія. Він уже почав думати, що бачить боротьбу, що ті хмари відторгли і скинули на дно ущелини мертвих комах, яких прагнули позбутися, однак сутичка виявилася уявною. Хмари розійшлися, і від пухнастої кулі не залишилося ні сліду. Вони поглинули її. Ще мить — і знову лише скельні вершини кривавилися останнім блиском сонця, а велика ущелина простяглася тиха і пуста.

Тоді Роган устав, ноги трохи підгиналися. Несподівано він здався собі смішним з тим поквапливо забраним у померлого випромінювачем Вейра, мало того, відчував себе непотрібним у цьому краю досконалої смерті, в якому могли переможно існувати лише мертві форми, щоби чинити таємничі дії, котрих не мали бачити жодні живі очі. За тим, що сталося мить тому, він спостерігав не із жахом, а з повним остовпіння подивом. Роган знав, що жоден з учених не зможе поділити його відчуттів, але хотів повернутися тепер уже не як вісник загибелі зниклих, а як людина, котра домагатиметься залишити планету недоторканою. «Не все і не всюди є для нас», — подумав він, поволі сходячи в долину. Світло неба дозволило йому швидко дістатися до побоїща. Але й там мусив надати ходи, бо випромінювання розплавлених скель, що маячіли кошмарними силуетами у все густіших сутінках, ставало дедалі сильнішим. Врешті Роган почав бігти; відлуння його кроків повторювали тільки кам’яні стіни, передаючи звук іншим, і в цьому безупинному відлунні, яке збільшувало його поспіх, він, стрибаючи з каменя на камінь в останньому припливі сил, проминув розплавлені до невпізнання рештки машин, доки дістався на крутий схил, але й тут циферблат лічильника радіації світився рубіновим.

Роган не мав права затримуватися, хоча задихався; тому, майже не зменшуючи швидкості, відкрутив до кінця редуктор балона. Якщо навіть кисень мав закінчитися біля виходу з ущелини, якби довелося дихати повітрям планети, це було все одно краще, ніж далі залишатися тут, де кожен сантиметр скель викидав із себе вбивче випромінювання. Кисень бив в уста холодною хвилею. Біглося добре, бо поверхня застиглого потоку лави, яку залишив на шляху своєї поразки при відступі «Циклоп», була гладкою, місцями нагадуючи скло. На щастя, мав черевики з чіпкими підошвами для гір, отож не ковзався. Навколо вже так стемніло, що лише де-не-де світлі камені, котрі прозирали з-під полив’яного покриву, вели його в долину. Знав, що перед ним іще принаймні три кілометри такої дороги. Біжучи з усіх сил, Роган не міг робити якихось підрахунків, але час від часу кидав оком на червоний пульсуючий циферблат лічильника. Якусь годину він іще міг бути тут, серед погнутих і покришених анігіляцією скель — доза не перевищить тоді двісті рентгенів. Скажімо, годину з чвертю; потім, — якщо не добереться до краю пустелі, — то вже не матиме чого спішити.

За якихось двадцять хвилин настала криза. Він відчував серце як жорстоку невідворотну присутність, котра розпирала й давила груди зсередини, кисень пік горло й гортань живим вогнем, ув очах миготіли іскри, та найгіршим було те, що почав спотикатися. Випромінювання, щоправда, стало трохи слабшим, індикатор світився в темряві, мов тліюча жаринка, та Роган все одно знав, що мусить бігти, бігти далі, а ноги вже відмовлялися коритися. Кожен м’яз тіла дійшов до межі, усе в ньому кричало, вимагало зупинитися, стати, а хоча б навіть упасти на холодні й на вигляд такі не шкідливі плити потрісканого полива. Якоїсь миті захотів глянути вгору, на зірки, та спіткнувся і полетів уперед, розставивши руки. Роган позіхав, намагаючись віддихатися. Ворухнувся, встав, кілька кроків пробіг, похитуючись, мов п’яний, потім ритм відновився і поніс його далі. Він уже втратив відчуття часу. Як взагалі орієнтувався у цій глухій чорноті? Забув про всіх померлих, яких знайшов, про кістяну посмішку Бенніґсена, про Реґнара, який спочив під камінням поруч із розбитим арктаном, про безголового, котрого йому не вдалось упізнати, забув навіть про хмару. Від цієї темряви він мовби скорчився, очі, що марно виглядали великого зоряного неба пустелі, налилися кров’ю, а піщана пустка видавалася йому спасінням. Роган біг наосліп, з повіками, залитими солоним потом, під впливом невідомої сили, котрій сам дивувався. Цей біг, ця ніч, здавалося, не мали кінця.

Він, власне кажучи, не бачив уже нічого, коли раптом ноги почали ступати чимраз тяжче, грузнучи. Роган відчув останній напад розпачу, підняв голову — і раптом зрозумів, що опинився в пустелі. Він ще побачив зорі над обрієм, потім, коли ноги