Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

очі. Він тут таки сфотографував кілька сторінок, ­проявив плівку, вклав негативи до конверта, вказавши адресу совєтського консуляту. В супровідному листі повідомляв, що, коли Зяблов не внесе сто тисяч золотих на вказаний рахунок, папка опиниться в поліції. Потім попросив Наталію кинути конверт до поштової скриньки. З того дня Деккер, знаючи, що на нього буде полювати Зяблов, сидів тихо, як мишка, і не висовував нікуди носа. Єдине, що кілька разів телефонував Наталії, наказуючи набратися терпіння і теж нікуди не рипатися. Також поцікавився, чи нема там часом валізи. Наталія сказала, що нема, а якщо не вірить, нехай сам приїде і переконається. Врешті їй така конспірація обридла, й вона звернулася до вас.

— Але ви мене випередили,— сказав я.

Ірма усміхнулася, а професор помахав мені пальцем:

— Но-но-но! Не кваптеся так з висновками. На жаль, наші люди потрапили на віллу надто пізно. Деккер уже був мертвий.

— Що? — здивувався я.— То це не ви його вбили?

— Ні. Деккер, звісно, заслужив свою кулю. І я сам її залюбки всадив би йому в чоло. Але ми запізнилися. Хтось якраз випередив нас.

— Тоді… як ви знайшли віллу? Не завдяки мені?

— Яким чином завдяки тобі можна було знайти віл­лу? — здивувалася Ірма.

— Хтось міг витягти адресу з кишені моєї маринарки… Наприклад, коли ми зустрічалися в ресторації з ­твоєю тетою.

— Тобто ти думаєш, що я або тета обшукали твою маринарку, поки ти на хвильку відлучився? — В очах Ірми світився праведний гнів.

— Я не маю іншого пояснення.

— Ні, все було простіше,— втрутився професор.— Наші люди виявили агента, що стежив за клубом у бінокль. Сонце визирнуло з-за сосен, і скельця зблиснули. Він відразу спохопився, забрав бінокль від очей, але наші встигли його помітити. Я послав по нього Клауса.— Він кивнув на молодика, той криво всміхнувся.— Клаус нічого від нього не добився. Але коли обшукав, то знайшов посвідчення таємного поліційного агента і змушений був його ліквідувати. Окрім посвідчення Клаус приніс мені записник. Він знайшов його в траві. Видно, агент його викинув у надії, що знайде поліція. В записнику було занотовано, що відбувалося напередодні ввечері в околицях лещетарського клубу. Хоча нічого особливого не відбувалося — ми просто забирали деякі речі звідти, щоб перевезти на віллу. Агент старанно записував усе, що чув, в тому числі імена. Але там були нотатки не лише про клуб, а й про віллу.

Він узяв зі столу маленького нотеса і зачитав три адреси вілл, які капка в капку збігалися з тими, які добув я. Я був неабияк здивований.

— Можна поглянути?

— Не вірите своїм вухам? — усміхнувся професор і простягнув мені записника.

Так, то були ті самі адреси, які подав мені Збєжховський. Отже, то Шпак їх у мене переписав. А дзвінок від його дружини був навмисне зрежисований, аби лише відволікти. От же ж хитрун! Я перегорнув сторінку і прочитав: «Увесь день я стежив за віллою на Ялівцевій, 8. Увечері о 19:40 в одній з кімнат загорілося світло. О 20:12 під’їхало авто. Вийшло двоє. Один — високий і худий, другий — кремезний. Однак в сутінках не видно, хто це. Обличчями вони до мене не повертались. Худий постукав у двері. Відбулася коротка розмова, змісту її зі своєї відстані я не чув. Двері прочинилися. Тієї ж миті кремезний з силою рвонув у двері, збиваючи з ніг господаря. За ним до будинку заскочив і худий. Двері зачинилися. Я підкрався ближче. Вийшов на ґанок і приклав вухо до дверей. Чути було лайку, звуки ударів, стогін. Це все тривало хвилин двадцять. Раптом пролунав приглушений постріл. Я миттю відбіг у кущі й причаївся. Двоє вийшли. В світлі місяця я розгледів їх. Ні, такого я не чекав. Ми так не домовлялися. Кому тепер телефонувати? Я зробив дурницю. Так не мало бути. Коли авто від’їхало, я проник у віллу, присвічуючи ліхтариком. Д. лежав на підлозі. Кров пульсувала з його шиї. Куля застрягла в стіні. Я її виколупав і забрав з собою».

Он як усе відбувалося… Але чому Шпак себе картав? Яку нісенітницю він зробив? Кому хотів телефонувати?

Я повернув записник.

— Ну що, переконалися? — усміхався професор.— Ми тут чисті.

— Ви знайшли при Шпакові кулю?

— Ми її не шукали. Навіщо вона нам? Нас не цікавить Деккерів убивця. Хай би хто це зробив, він виконав нашу роботу.

— Але це ви все там перевернули догори дриґом?

— Так. Але не знайшли нічого вартісного, окрім документів Наталії.

— Якісь четверо чоловіків прийшли на віллу, коли ми були всередині. Ми втекли через кухню. Це теж були ваші люди?

— Яка то була година?

— Близько дванадцятої.

— О ні! По дев’ятій нас уже там не було.

Отже, ті четверо могли бути від Зяблова? А вони яким чином вийшли на віллу? На це я відповіді не мав. Та мене цікавило ще дещо.

— Я так розумію, про те, друге, помешкання на Чарнецького ви нічого не знали.

— Звісно, що ні,— сказав професор.— Ми й про валізу нічого не знали. Ми кілька днів стежили за Ната­лією в надії, що виведе нас на Деккера, або ж і сам Деккер себе зрадить. Але вигулькнули ви. Вам вдалося нас змилити. Тоді ми влаштували засідку в її помешканні. Один з ­наших тримав на мушці шимона, щоб не робив алярму. Ну, і вас довелося на деякий час вилучити. А її ми обшукали. І коли в торбинці виявили аж три пари ключів, то природно поцікавилися, від яких вони дверей. Та хитра бестія довго крутила нам юра. Казала, що одні ключі від помешкання на Чарнецького, другі — від будинку на Східній, а треті — там таки від підвалу. Але врешті при­зналася про помешкання нагорі. Там і знайшлася та валіза. Тепер вона піде на наші потреби. Надто що це коштовності, які Кос приховав від Зяблова.

— А знаєш, Марку…— похитала головою Ірма.— Ми до тебе з чистою душею, однак ти нас підвів.

— Що ти маєш на увазі?

— Не прикидайтеся! — обірвав мене професор.— Хіба ви не розповіли комісарові й Конарському про нашу зустріч? — В його голосі лунала неприхована загроза.— Вони обсадили агентами лещетарський клуб і вислали за вами з Ірмою стежу.

Я не знав, що відповідати, і бовкнув перше-ліпше, що спало мені на гадку:

— Нічого подібного. Агент Шпак вже кілька днів стежив за Ірмою. І таким чином виявив той клуб. Ви ж це знаєте.

— Звісно, знаємо. Але все це виглядає доволі підозріло. Нотатник агента у нас. Яким чином поліція дізналася про клуб?

— Від Шпака.

— Посмертно? — здивувалася Ірма.— При ньому нічого не було.

— При ньому ні. А на ньому — так. У нього під перукою знайшли записку. Після того вони стали стежити за тим будиночком.

Професор похитав головою.

— Звучить переконливо. Однак повної довіри до вас все-таки нема. Гадаєте, нам не відомо, що ви залізали ­через вікно у клуб? Що ви там шукали? — Я намагався щось пояснити, але він мені не дав.— Ви ослабили шибу, щоб у випадку небезпеки вискочити. Ви не довіряли нам. То чого б ми мали довіряти вам? До дня «Х» залишилися ­лічені години. Ми не можемо все це пустити плазом.

День «Х»?