Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

— Я не розумію, що то за день «Х»,— сказав я.

— Нічого. Скоро довідаєтеся. Ви зробили помилку, що прокралися сюди. А ще більшу помилку, що зазирнули до папки.

— Але я там нічого не встиг побачити.

— Ви побачили, що означає день «Х».

— Перше вересня?

— Так.

— Я й далі не розумію, що це означає. Хтось до когось приїде…

Професор розсміявся, його підтримала Ірма. Тепер вони обоє тішилися з мене. А я думав про те, чи батяри, попри свою нехіть до спілкування з ґранатовими, встигли повідомити поліцію.

— Ви не той, за кого себе видаєте,— продовжив професор.— Ви зовсім не маєте наміру допомагати нам. Гадаю, ви все розповіли поліції. І зараз вони кидаються в різні боки, шукаючи вас. Видно, ви для них доволі цінний кадр. Що ж, у нас нема іншого виходу, як трішки вас затримати і подумати, що з вами робити.

Я поглянув на Ірму. Її холодний погляд мені не подобався.

Професор кивнув Клаусові, той підійшов, штурхнув мене цівкою під бік і повів до виходу.

— Що це означає?! — скрикнув я, але Ірма й професор дивилися на мене так, мовби я був порожнім місцем, і нічого не відповіли.

Ми спустилися сходами аж у підвал, звідки на мене дихнуло вогкістю. Клаус ішов за мною так, щоб не дати мені сягнути його рукою. Коли ми опинилися біля залізних дверей, він звелів:

— Штовхай! — Я стояв і не рухався.— Штовхай двері! — знову крикнув він.

— Сам штовхай,— буркнув я.

— Знаєш… гер професор не давав наказу тебе вбивати. Але я можу прострелити тобі ногу. Що на це скажеш?

Ні, мене така перспектива не тішила, тому змушений був штовхнути двері. Вони важко посунули вперед, і я увійшов. За мить двері за мною зачинилися, а потім скреготнув ключ. Кімната мала високі стіни, зсередини стелі кидала тьмяне світло гола жарівка, а під самою стелею виднілося маленьке заґратоване віконце, в яке зазирав місяць. Дістатися до нього було неможливо. Та й не було сенсу — залізні ґрати голими руками я не вирву. От тільки дуже кортіло поглянути, що там надворі.

Я сів на дерев’яний ящик і, спершись на стіну, роздумував про лиху долю та про те, хто міг убити Деккера. Шпак себе за щось картав. Можливо, за те, що поділився з кимось адресою? Це цілком імовірно.

Раптом повітря розітнув спів пташок. Він пролунав десь зоддалік, йому відповіли з другого боку, потім ще з третього, це солов’їне перетьохкування небавом заполонило все надовкіл. Повільні модуляції переходили на швидкі, солов’ї мовби захльобувалися мелодією і на мить замовкали, а за хвилю знову входили в неймовірний п’янливий екстаз. Я почув, як розчахнулося нагорі вікно, професор висунув голову і буркнув:

— Відколи тут такі солов’ї?

— Це, мабуть, така солов’їна ніч,— промовила Ірма.— Раз на рік.

— Невже? Ніколи не чув.

А ще за хвилю спів замовк і настала тиша.

Тиша не тривала довго. За кілька хвилин пролунав гуркіт безлічі моторів, а потім в моє маленьке віконце вдарив потужний промінь прожектора і хрипкий гучномовець голосом комісара Обуха звістив:

— Усі, хто в будинку, виходьте з піднятими руками! Ви оточені!

Нарешті! Однак я все ще в небезпеці. Мене можуть використати як заручника.

В будинку затраскали двері й вікна, затупотіло безліч ніг. Раптом щось дзенькнуло об ґрати і впало за вікном на землю. Що то було?

Знову пролунав дзенькіт ґрат, і знову щось від них відбилося і впало. Хтось щось мені хоче перекинути? Ось ще раз… але цього разу на підлогу впало щось тяжке, завинене в рушник. Я розгорнув — мій люґер. Голос Пурцеля потішив:

— Тримайсі там!

Я поклав зброю до кишені і знову сів під стіною навпроти дверей.

Як я й здогадувався, вони справді вирішили використати мене. Заскреготав ключ у замку, двері відчинилися, а на порозі з’явився Клаус.

— Вставай і виходь! — гаркнув він.

Я слухняно підвівся і рушив до нього, тримаючи руки в кишенях.

Він не сподівався, що в мене буде зброя, і коли я раптово тицьнув йому цівку «люґера» в живіт, зойкнув. Я відібрав у нього автомат, з усього розмаху вдарив руків’ям пістолета по голові, й він, важко ковтнувши повітря, звалився на підлогу. Потім я зачинив двері на ключ і пішов шукати професора.

Всюди в будинку панувала темрява і кипів жвавий рух — одні щось палили, другі зводили барикади. На мене ніхто уваги не звернув. Я тихо піднявся і вдарив ногою двері.

Професор палив папери в коминку. Від несподіванки він шарпнувся до столу, але я його зупинив, ­наказавши сісти в крісло. Ірми не було. Професор не послухав і висмикнув шухляду столу. Я вистрілив йому в ногу. Він упав і люто заскреготав зубами.

В коминку жваво горіли папери та цілі папки. Я висмикнув з коминка папку, що не встигла згоріти. Саме ту, де було вказано День Х.

— Накажіть їм здаватися,— звелів я професору і подав телефон.

— Спочатку перетягніть мені ногу,— прохрипів він.

— Ви й самі з цим чудово впораєтеся! — сказав я і, знявши з вішака краватку, кинув йому.

Він, не сперечаючись, перев’язав собі ногу вище рани, потім підняв слухавку і прокричав:

— Віллі! Все! Кінець! Припиняйте! Ми здаємося… Нічого не бійся. Все буде гаразд… Так, це мій наказ.— Він поклав слухавку й подивився на мене.— Ви навіть не усвідомлюєте, яку дурницю робите. Але скоро переконаєтеся. Ви всі пропадете разом з цією недоробленою Річчю Посполитою. А могли зробити таку кар’єру!..

Я перебив його:

— Куди поділася Ірма?

— Вона ще вас хвилює? — Він розсміявся.— Втекла! Шльондра!

Я підійшов до вікна й виглянув: з будинку почали виходити всі, що тут зібралися. Поліція їх садила до автівок і відразу відвозила. Я гукнув:

— Гей! Я тут!

Не знаю, чи хтось мене почув у тому галасі й гавкоті собак.

Мене діймала спрага і духота. Я перехилив вино просто з пляшки.

За хвилину до кімнати увірвалась поліція на чолі з комісаром.

— Ага! — зрадів він, побачивши професора.— Ось де ви, голубчику!

— Не маєте права мене рухати! — крикнув професор.— У мене дипломатичний пашпорт.

— Знаємо про ваш пашпорт. Забирайте цього дипломата.

Професора повели попід руки, а він стрибав на одній нозі.

— Там у підвалі не забудьте ще одного,— сказав я.— Я його оглушив. Це Клаус, який убив Шпака.

Обух послав поліцейських до підвалу і сказав:

— Ти не уявляєш, яка була халепа! Вони імітували в той самий час грабунок на Левандівці. Тому тебе вистежувала лише частина агентів. Якби не твої батяри, все пропало б.

— Вони таки зголосилися до вас?

— Йо! Вони весь час тримали тебе на оці. Але ми не могли прибути раніше, поки не зібрали достатню кількість агентів.

— Конарський теж тут?

— Власне робить обшук.

— Ось передай йому.— Я простягнув папку.

— Що тут?

— Дідько його знає. Встиг лише побачити, що у них були дуже оптимістичні сподівання на день «Х», який припадає на перше вересня. Може, Конарський дошолопає, що це означає.

— А ти сам не здогадуєшся?

— Ти поважно? — Не хотілося вірити, що це день, якого всі з тривогою чекали, день початку війни. Невже так скоро?

Я кількома словами переказав йому те, що почув від професора й Ірми, і вручив записник Шпака. Він швидко пробіг очима останні записи і свиснув.