Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

Кіхот ступив два кроки вперед, став перед священиком, що гойдав своїм кадилом, і промовив:

— Це блюзнірство!

— Блюзнірство? — перепитав священик. Потім побачив комір отця Кіхота, ліловий нагрудник і додав: — …монсеньйоре.

— Так. Блюзнірство. Якщо ви знаєте, що означає це слово.

— Про що ви говорите, монсеньйоре? У нас сьогодні свято. Храмове свято. З благословення єпископа.

— Якого єпископа? Жоден єпископ не дозволив би…

Його перебив носій у строкатій краватці.

— Цей чоловік — шахрай, отче. Я вже бачив його сьогодні. Тоді на ньому не було ні коміра, ні pechera, і він купував вино у того безбожника Дієго.

— Ви висловили своє обурення, отче, — сказав мер. — Ходімо звідси.

— Покличте жандармів! — гукнув мексіканець до натовпу.

— Та ви… ви… — почав був отець Кіхот, але від гніву йому забракло потрібного слова. — Поставте Пресвяту Діву! Як ви смієте, — сказав він священикові, — отак убирати її в гроші? Краще б уже несли її вулицею голу!

— Приведіть же хто-небудь жандармів! — знову крикнув до натовпу той мексіканець, але видовище було надто цікаве, тож ніхто й не ворухнувся.

Якийсь вільнодумець вигукнув:

— Спитайте його, на що підуть ці гроші!

— Бога ради, ходімо, отче!

— Рушайте далі, — промовив священик до носіїв.

— Тільки через мій труп, — заявив отець Кіхот.

— Та хто ви такий? Яке ви маєте право втручатись у наше свято? Як вас звуть?

Отець Кіхот завагався. Він терпіти не міг користатись із свого титулу, що на нього, як вважав сам, не мав достатніх прав. Проте любов до жінки, чий образ підносився над ним, узяла гору над нерішучістю.

— Я монсеньйор Кіхот із Тобосо, — твердо промовив він.

— Бреше, — сказав мексіканець.

— Так чи так, а ви не маєте в цій єпархії ніяких прав.

— Як і кожний' католик, я маю право боротися з блюзнірством.

— Спитайте ж його на що підуть ці гроші! — знову викрикнув з натовпу той самий голос, і хоч він видався отцеві Кіхоту надто зухвалим, одначе вибирати собі спільників людині не завжди вільно. І отець Кіхот ступив крок уперед.

— Отак! Уріжте йому! Він же всього-на-всього піп. А в нас тепер республіка.

— Кличте жандармів! Цей тип — комуніст! — То й далі репетував мексіканець.

Священик махнув кадилом між статуєю і отцем Кіхотом, так наче сподівався, що дим змусить того відступити, і кадило вдарило отця Кіхота по голові. Струминка крові поповзла в нього по скроні, обминаючи праве око.

— Отче, ходімо ж бо! — умовляв його мер.

Отець Кіхот відштовхнув священика вбік. Тоді зірвав з грудей статуї стодоларову банкноту, роздерши і її, і покривало. З другого боку був пришпилений п’ятсотфранковий папірець. Цей одірвався легко, і отець Кіхот кинув його під ноги. А тоді взявся смикати стопесетові купюри, вони рвалися на клапті, і він зібгав їх у жмуток і пожбурив у натовп. Вільнодумець вигукнув «Ура»!», його підтримали ще три-чотири голоси. Мексіканець опустив долі свій край нош, і вся споруда похилилась набік, а вінець у Пресвятої Діви зсунувся, наче в п’яної, на ліве око. Уся вага перемістилася на іншого мексіканця, той не втримав нош, і Пресвята Діва загриміла на землю. Це вже скидалося на кінець якоїсь оргії. Вільнодумець на чолі купки охочих кинувся рятувати вцілілі банкноти, і між ними й носіями зчинилась бійка.

Мер схопив отця Кіхота за плече й виштовхав з натовпу. Це помітив тільки мексіканець у смугастій краватці й, перекриваючи загальний галас, загорлав:

— Злодій! Безбожник! Шахрай! — А тоді звів дух і додав: — Комуніст!

— Досить з вас на сьогодні, — сказав мер отцеві Кіхоту.

— Куди ви мене тягнете?.. Ой, перепрошую. Чогось я погано тямлю… — Отець Кіхот торкнувся рукою голови й побачив кров. — Мене хтось ударив?

— Безкровних революцій не буває.

— Я ж зовсім не думав… — Збитий з тями отець Кіхот дав мерові одвести себе до того місця, де на них чекав Росінант. — Трохи паморочиться в голові, — сказав він. — Не знаю чому.

Мер озирнувся й побачив, що той мексіканець полишив бійку і, розмахуючи руками, щось говорить священикові.

— Хутчій залазьте в машину, — сказав мер, — треба тікати.

— Та не сюди ж. Я маю вести Росінанта.

— Ви не можете вести машину. Вас виведено з ладу.

— Але ж він не любить чужої руки.

— Моя рука йому вже не чужа. Хто, як не я, пригнав його назад у Тобосо, щоб вирятувати вас?

— Тільки не перенапружуйте його, будь ласка. Він же старенький.

— Він ще досить молоденький, щоб бігати сто кілометрів на годину.

Отець Кіхот поступився без дальших заперечень. Він знеможено відхилився на сидінні, наскільки давали змогу розміри Росінанта. Гнів завжди виснажував його, та ще дужче — думки, які приходили по тому.

— О Боже, Боже, — мовив він. — Що скаже єпископ, як дізнається?

— Напевне дізнається. Та мене куди більше турбує, щó скажуть жандарми… і що зроблять.

Стрілка спідометра підійшла до ста.

— Ви ж спричинили бунт. Це найтяжчий із злочинів, які ви скоїли останнім часом. Нам треба шукати якийсь сховок, — сказав мер, а тоді додав: — Я, звісно, волів би, щоб це була Португалія, але й монастир в Осері краще, ніж нічого.

Більш як півгодини вони їхали мовчки, і аж тоді мер озвався знов:

— Ви не спите?

— Ні.

— Чогось ви такий мовчазний, це на вас не схоже.

— Мене мучить один неспростовний прояв закону природи. Дуже хочеться полегшитись.

— А ще півгодини не потерпите? Ми б якраз доїхали до монастиря.

— Боюся, що ні.

Мер знехотя зупинив Росінанта край поля, де стояло щось подібне до стародавнього кельтського хреста. Поки отець Кіхот полегшувався, мер намагався прочитати майже стертий часом напис на хресті.

— Отак воно краще. Тепер я знову можу говорити, — сказав отець Кіхот, повернувшись до машини.

— Дуже дивно, — мовив мер. — Ви помітили в полі отой старий хрест?

— Еге ж.

— То він не такий уже старий, як здається. На ньому дата — тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік, і поставлено його на пам’ять про якогось шкільного інспектора. Але чому тут? І чому пам’яті шкільного інспектора?

— Може, він тут загинув. Скажімо, в автомобільній катастрофі.

— А може, й від рук жандармів, — додав мер і позирнув у дзеркало заднього огляду.

Але дорога позад них була безлюдна.

Розділ четвертий

Як монсеньйор Кіхот возз’єднався зі своїм предком

1

Величезна сіра споруда Осерського монастиря майже самотньо простяглась в одному з видолинків між Галісійськими пагорбами. А те, що звалося власне Осера, являло собою лише невеличку крамницю та бар біля самого входу до монастирської садиби. Різьблений кам’яний фасад, зведений у шістнадцятому столітті, приховував будівлі дванадцятого століття: