Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Глава 14. Рішення

ДЖЕЙКОБ

Щоденник Джейка

«Я досі не знаю, як звуть ту дівчину, хто вона і звідки, але з упевненістю вже зараз можу заявити, що ця незнайомка мені дуже подобається. Навіть більше, ніж просто дуже. Цікаво, вона зрозуміла це після прочитання вірша? І якщо зрозуміла й не втекла, то це ж добрий знак, адже так? Може, я теж їй подобаюся? Чорт, стільки запитань і жодної відповіді.

Поруч із нею так швидко летить час. І вона знову втекла, а мені зовсім не хотілося її відпускати. Хотілося ще трохи побути разом, торкнутися милого підборіддя, взяти маленьку долоньку у свою, подивитися в гарні очі кольору меду. На неї взагалі важко не дивитися. За всі наші зустрічі я не помітив і краплі косметики на її обличчі. Вона просто по-справжньому прекрасна. Саме така, яка є.

А ще вона сказала, що в мене гарні очі, а потім так мило зніяковіла. Схоже, це вирвалося випадково, але, чорт забирай, я ледве стримався, щоб не почати перераховувати всі її достоїнства. Але я промовчав і зараз не впевнений, що правильно зробив.

Вона точно ангел, як інакше?»

Прямуючи до табору, я не міг перестати всміхатися. Почуття, які викликала в мені незнайомка, були такими незвичайними. Вона ніби вдихала в мене життя однією своєю присутністю.

— Як успіхи, Ромео?! — гукнув мене Сем, ідучи назустріч.

Я знав, як по-дурному виглядаю збоку, але нічого не міг із цим вдіяти. Усмішка не сходила з лиця, що навіть щоки почали боліти.

— Привіт, — озвався я.

— На тебе подивишся й сам захочеш усміхатися. Як усе пройшло? — весело поцікавився друг, майже дійшовши до мене.

Зупинившись, я сів на пісок, поклав біля себе щоденник із покривалом і повернув погляд до океану. Сем приєднався до мене і, трохи штовхнувши в плече, спитав:

— Чого мовчиш? Ти дізнався її ім’я?

Виявилося, що все ж таки є дещо, здатне прибрати мою усмішку. Наприклад, ось це болюче питання.

— Ні, — тихо відповів я, але відразу поквапився з виправданнями, — зате їй сподобався мій вірш. А прочитавши його, вона зніяковіла.

Я глянув на друга й побачив, як він стискає губи, щоб не засміятися.

— Вибач, друже, але це таке собі досягнення, — зі смішинкою в голосі підмітив Сем.

Я не був згоден із ним на сто відсотків, але і сперечатися не став. До того ж дещо я таки випитав, про що відразу ж вирішив поділитися.

— До речі, я дізнався, що вона не одна.

Сем посміхнувся і схвально кивнув головою.

— Ну, хоч якусь цінну інформацію ти добув. — Схилившись ближче, він спитав: — Багато їх тут? І де взагалі вони знаходяться?

Друг помітно пожвавішав. Схоже, йому справді набриднув відпочинок у компанії лише нас трьох. Або ж його просто цікавив факт мого майже знайомства з незнайомкою. А може, він хотів допомогти. У будь-якому разі я збирався розповісти все, що дізнався, раптом Сем підкаже щось розумне.

— В це важко повірити, — посміюючись, почав я, — але вона тут із трьома подругами. А де вони знаходяться, я можу лише здогадуватися.

— І? — Сем із відвертою цікавістю дивився на мене.

— Швидше за все, їхній табір ліворуч від спуску, он за тим пагорбом, — озвучивши своє припущення, я вказав рукою в потрібному напрямку. — Незнайомка щоразу йде туди, але я не знаю, як далеко.

Друг повернувся в бік пагорба і якийсь час не відривав від нього погляду, явно задумавшись про щось. Потім він раптом прищурив очі, стиснув губи і закивав якимось своїм думкам.

— Пляж тягнеться на кілька миль у той бік, — почав міркувати Сем уголос. — А оскільки тут пагорб і дерева, то цілком імовірно, що їхній табір не так уже й далеко. — Нарешті, глянувши не мене, він із легкою усмішкою додав: — Маю зазначити, що вони обрали дуже вдале місце.

— Дозволь дізнатися, мій друже, чому тебе це так цікавить? — спитав я, пародіюючи манеру мови та голос Сема.

Він схилив голову і з хмиком штовхнув мене в плече, через що я лиш розсміявся.

— Ти ось кривляєшся, а я, між іншим, уже все придумав.

Сміх як рукою зняло. Та що там, я навіть вирівнявся.

— Колись.

— Щоб ти без мене робив, — посміхнувся Сем, похитуючи головою. Слава богу, мій терпець він не випробовував і одразу ж продовжив: — Розпитую, бо сьогодні ввечері ми підемо знайомитись із сусідками.

Закінчивши, друг знову тицьнув мене в плече й підморгнув.

Від однієї думки про зустріч я зрадів, але швидко здувся, згадавши про інших друзів.

— А Джон і Джеймс?

— Підуть із нами. Сам же сказав, що дівчат четверо.

— Але тоді… — я зам'явся, а потім видихнув ці слова, — мені доведеться їм усе розповісти.

Я зиркнув на Сема, а той лише плечима знизав у відповідь.

— Можна не все, як не хочеш. У будь-якому разі, вирішувати лише тобі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍