Йон Колфер - Артеміс Фаул, Йон Колфер

Поживе на поверхні землі. Замаскується під карлика, якому не подобається світло. Може, оселиться в пентхаусі зі щільними шторами. В Манхеттені чи Монте Карло. Може й дивно, що карлики ховаються від сонця, та люди повірять у будь-яку історію, якою б неймовірною вона не була. Особливо коли чимось її підкріпити. Чимось зеленим і паперовим.

*

Артеміс почув, як його кликали. Над ними схилилося обличчя, але воно було таким розмитим, що важко було сказати, хто це. Батько?

— Тату? — дивне слово. Давно він його вже не казав. Заіржавіло. Артеміс розплющив очі.

Над ним нахилився Батлер.

— Артемісе, ти отямився.

— А, Батлере. Це ти.

Артеміс підвівся. Голова паморочилася. Зараз Батлер підставить йому плече. Та слуга цього не зробив. Джульєтта лежала в шезлонгу, відкинувшись на подушки. Дія транквілізатора іще не припинилася.

— Це лише снодійні пігулки, Батлере. Абсолютно безпечні.

В очах дворецького спалахнув небезпечний вогник.

— Поясни.

Артеміс потер очі.

— Пізніше, Батлере. Я почуваюся...

Батлер зробив крок уперед.

— Артемісе, моя сестра лежить непритомна від наркотиків. Вона мало не загинула. Поясни!

То він наказує, зрозумів Артеміс. Уважає себе скривдженим. Хлопець трохи подумав і визнав, що слуга має рацію. Він зайшов надто далеко.

— Я не сказав тобі про снодійне, бо інакше ти б опирався. Це природно. І за планом було дуже важливо, щоб ми негайно поснули.

— За планом?

Артеміс опустився на зручний стілець.

— Ключову роль відіграло поле блокади часу. Козир ЛЕП. Саме воно дозволяло їм перемагати всі ці роки. Вони завжди вигравали. А в поєднанні з біо-бомбою то був узагалі безпрограшний варіант.

— Тож чому нам довелося ковтати хімікати?

Артеміс посміхнувся.

— Подивись у вікно. Хіба ти не бачиш? Вони пішли. Все скінчилося.

Батлер визирнув із-поза штор. Світло було яскравим і чистим. Навіть і натяку на блакитне. Та дворецького це не дуже вразило.

— Зараз їх немає. Але завтра вони повернуться, гарантую.

— Ні. То вже буде не за правилами. Ми перемогли. Усе, гру скінчено.

Батлер підняв брови.

— Снодійне, Артемісе?

— Ясна річ, тебе не відволікти.

Відповіддю було суворе мовчання.

— Снодійне. Дуже добре. Мені потрібно було придумати, як вибратися з-під поля блокади часу. Я почитав Книгу, але там нічого не було. Жодної підказки. Тож Народ іще і сам не зрозумів, що до чого. Я повернувся до їхнього Старого Заповіту, до того моменту, коли їхнє і наше життя перетиналися. Пам’ятаєш казки: ельфи вночі шили черевики, домовики прибирали в хаті. Тоді ми якось мирно співіснували. Магічні послуги в обмін на притулок. Найвідоміший серед Народу, звісно, Санта Клаус.

Брови у Батлера мало не зіскочили з лоба.

— Санта Клаус?

Артеміс підняв долоні:

— Знаю, знаю. Я і сам не одразу повірив. Але наш сучасний образ Санта Клауса походить не від турецького святого, а від прадавнього Сан Д’Класа, третього короля ельфійської династії Фрондів. Він іще відомий як заступник шахраїв.

— Не дуже улесливий титул.

— Саме так. Д’Клас уважав, що жадібність Народу Бруду можна здолати, якщо роздавати їм щедрі подарунки. Раз на рік він збирав наймогутніших чарівників і вони зупиняли час на величенькій території. Сотні ельфів розносили по хатинках подарунки, поки люди спали. Сам розумієш, це не спрацювало. Людську жадібність наситити неможливо, особливо подарунками.

Батлер нахмурився.

— А якби люди... тобто ми... Якби ми прокинулися?

— Так. Чудове запитання. Справа саме в цьому. Ми б не прокинулися. Така вже властивість зупинки часу. В якому стані вона тебе застала, в такому ти і лишишся. Не зможеш ані заснути, ані проснутися. Мабуть, ти помітив, що тіло твоє втомилося за ці кілька годин, проте мозок не дав би тобі заснути.

Батлер кивнув. Щось починає прояснятися.

— Отже, моя теорія полягає в тому, що вийти за межі зони блокади часу можна, коли ти просто засинаєш. Нас тримає в полоні лише наша свідомість.

— Просто припущення, Артемісе.

— Це не просто припущення. Я провів експеримент.

— Над ким? А, Анджеліна.

— Так. Мама. Через сон, викликаний медикаментами, вона не піддалася дії поля блокади. Якби не це, я б здався офіцерам ЛЕП, і вони б стерли мені пам’ять.

Батлер хмикнув. Сумнівно.

— Тож я і подумав, що коли вже ми не можемо поснути природним шляхом, варто прийняти дозу маминих ліків. Дуже просто.

— Ти мало не спізнився. Іще б хвилина...

— Згоден, — кивнув хлопець. — У кінці стало гаряче. Але так було потрібно, щоб надурити ЛЕП.

Він помовчав, щоб Батлер устиг перетравити інформацію.

— Отже ти мені вибачаєш?

Батлер зітхнув. У шезлонгу, мов п’яний моряк, хропіла Джульєтта. Раптом слуга посміхнувся.

— Так, Артемісе. Вибачаю. Лише одне...

— Так?

— Не будемо так більше. Ельфи... вони... так схожі на людей.

— Ти маєш слушність, — сказав Артеміс, і зморшки навколо його очей стали більш виразними. — Більше не будемо. В майбутньому обмежимося більш спокійними справами. Обіцяю, що вони будуть законними.

Батлер кивнув. Непогано.

— А тепер чи не варто нам перевірити, що з вашою мамою?

Артеміс зблід, якщо таке взагалі можливо. Чи могло статися так, що капітан не виконала обіцянку? Хто їх, ельфів, знає.

— Так, перевіримо. Нехай Джульєтта відпочиває. Вона на це заслужила.

Він підняв очі вгору, на верхню площадку. Не можна довіряти ельфам. Урешті-решт, вони тримали її в полоні. Він подумки себе посварив. Уявити лише, віддав усі ті мільйони за обіцянку. От легковажність.

Цієї миті двері відчинилися.

Батлер миттєво вихопив зброю.

— Артемісе, за мене. Незнайомець.

Та хлопець лише відмахнувся.

— Ні, Батлере. Я так не думаю.

Серце в нього калатало, мов навіжене. Чи можливо? Чи таке можливо? На сходах з’явилася постать. У банному халаті, з мокрим після душа волоссям.

— Арті? — гукнула вона. — Арті, ти там?

Артеміс хотів відповісти, хотів кинутися сходами з розкритими обіймами. Та не міг. Ноги відмовлялися, йому підкорятися.

Анджеліна Фаул спустилася, тримаючись однією рукою за поручні. Артеміс уже й забув, яка граціозна в нього матуся. Босі ноги неквапливо ступали по килиму, і скоро вже вона стояла внизу.

— Доброго ранку, любий, — посміхнулася вона, ніби нічого і не трапилося.

— М-мамо, — пробелькотів Артеміс.

— Ну ж бо, обійми мене.

Артеміс кинувся їй в обійми. Вони були теплі й міцні. Мама пахла парфумами. І він знову відчув себе хлопчиком.

— Вибач, Арті, — прошепотіла вона на вухо.