Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

не здається вбивством, а вона не прагне нічого іншого. Але подумай, Хольгрене: ми збираємося дозволити Атагос висмоктати з її тіла душу. Ти не знаєш, що це таке. Я, хай йому чорт, знаю. Я швидше допоможу їй перерізати собі вени, ніж ще раз стану свідком цього спектаклю.

Він і гадки не мав, що це таке. Жодне з них не мало.

-- Якби ви бачили, на що здатна Атагос, що трапиться, коли Атагос поневолить її, ви б зараз так не щебетали.

-- Ми зовсім не щебечемо, Амро. І ти це знаєш. Невже ти не бачиш? Це її єдиний певний спосіб звільнитися. Вона не померла від ран, завданих їй Королем Тіней, і від втрати ніг теж не помре, навіть якщо вони загниють. Навіть якщо їй відрубати голову – це не вб‘є її. Король Тіней наказав їй жити, і саме це вона робитиме, до межі своїх можливостей. Тільки обійми Атагос звільнять її.

-- Теж мені свобода, бути поглинутою. Звісно, вона звільниться від Короля Тіней, але її душу пожеруть. Хоча б на хвильку задумайся про це.

Я схрестила руки і з усіх сил спробувала заспокоїтися. Було важко.

-- Може ти й маєш рацію, -- продовжила я. – Проте це не має значення, згоден? Правильно чи ні, це трапиться, що б я не говорила. Тож йди і готуйся. Просто дай мені зараз спокій. Я повернуся.

-- Як скажеш. – В нього на обличчі був скорботний вираз. Навіть розлюченій, мені було боляче бачити його таким. Я втекла в руїни, відчуваючи в серці біль, який не могла пояснити.

 

Найвища точка в Таготі знаходилася на вершині напівзруйнованої вежі без даху, кольору іржі, з далекого північного боку міста, за квартал від смертельних земель, що оточували місто. Я видряпалася на найвищий поверх і сіла у широкому овалі вікна, що дивилося на захід. Спустивши ноги, я дивилася на кошмарний пейзаж, створений Королем-Чарівником. З висоти п‘ятого поверху він не виглядав красивіше. Скільки шкоди можуть наробити ненависть і заздрість, якщо мають достатньо сили.

Може Хольгрен мав рацію. Може без магії світ стане кращим, але я підозрювала, що сила просто набуде якоїсь іншої форми. Ефекти зловживання нею залишаться більш-менш такими самими: така чи інша смерть для безсилих. Людство таке передбачуване.

Будуть це закляття, мечі чи якісь вдосконалені аркебузи, могутні силою заберуть все, що захочуть, і залишать після себе трупи. В порівнянні мій фах виглядав ледь не шляхетним. Я ніколи не забрала нічого в когось, хто мав менше за мене.

Я глянула за межі смертельних земель, на край долини, на обрій і ледь помітні завитки хмар, що рухалися на північ. Був один з тих яскравих зимових днів, що оманливо сонячні. А тільки зайдеш в тінь і відчуєш, як холод висмоктує тепло твого тіла. Ніч буде холодною. Може навіть випаде сніг. Я роками не бачила снігу – в Люсернісі рідко коли було холодно, що хоча й не було головною причиною, чому я переїхала туди, було однією з причин, чому я залишилася.

Я злилася на Хольгрена за те, що він погодився допомогти Руікі вбити себе, і що ми збиралися скористатися її смертю. Ця жертва була ідіотизмом. В ній не було нічого шляхетного чи славетного. Але що мені було робити? Все життя ходити за нею, щоб в неї не було нагоди вбити себе? Ховати від неї всі гострі предмети? Прив‘язати її, насильно годувати? Якщо вона мала намір зробити це, які міри я б не приймала, в кінці-кінців, вони будуть недостатніми. Шанси, що ми проживемо наступний день і так були мізерними. Від цього ситуація не ставала приємнішою.

Я злізла з вікна і лягла навзнак, споглядаючи на небо. З цієї позиції, зі стінами, що закривали навколишню місцевість, я могла бути будь-де. Небо – це небо. Я спробувала уявити собі, що я в Люсернісі, чи Коруні, чи навіть Белларіусі – де завгодно, тільки не в Таготі. Не виходило. Тиша, брак вуличного гулу і людських голосів, надто відрізнялися від усіх тих місць, в які я намагалася перенестися в своїй уяві. Чи я колись повернуся в Люсерніс, чи хоча б кудись, що нагадує цивілізацію? Коли закінчиться цей кошмар?

Я дивилася на небо і повільно мирилася зі своєю ситуацією. Я була в Таготі, й завтра або післязавтра ми збиралися виступити проти Атагос і швидше за все загинути. Якщо виживемо, то зустрінемося з Та-Аготом і швидше за все загинемо. Якщо виживемо після цього, то зрештою знов зустрінемося з Королем Тіней і вже майже точно загинемо. Існувала велика ймовірність, що ми з Хольгреном загинемо в найближчому майбутньому. Це мені страшно не подобалося. Не тільки тому, що мені дуже хотілося жити, а тому, що мені хотілося жити поруч з ним. В мене розривалося серце від самої думки про все те, чого ми не зазнаємо, якщо не переживемо свої чисельні зустрічі зі згубою. Тоді мене осінило. Я ляснула себе долонею в чоло і встала на ноги. Кінець кінцем навіть до мене доходить, коли я поводжу себе як дурепа.

Існувала одна річ, на яку ми досі мали час, щоб пережити разом.

Я зійшла вниз по нерівних сходах вежі й повернулася в табір. Хольгрен глянув на мене, а я приклала палець до вуст. Руікі знов спала. Я схопила пару покривал, повернулася в напрямку міста і жестом вказала, щоб він йшов за мною. Він пішов зі здивованим виразом на обличчі. Я відвела його в ще один відгороджений стіною сад, з пружною травою і розбитим фонтаном, з якого досі тонкою цівкою текла чиста, солодка вода. Там я розгорнула покривала і почала роздягатися. Він спостерігав за мною зі здивованим збентеженням на обличчі. Я зняла свою брудну сорочку і взявши його голову ніжно в обидві руки, схилила її, щоб поцілувати. Серце в мене калатало, цим разом від збудження, а не зі страху.

Після розкішно довгої миті, я відірвалася від нього і почала стягувати черевики. Він просто стояв.

-- Чим швидше ти роздягнешся, -- сказала я. – Тим швидше ми зможемо