Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

Утім, отримані від дорослих потиличники дуже швидко відбили у малечі найменшу охоту дражнитися. А все тому, що стареньку помітили на речових рядах Житнього ринку за продажем різноманітного дрібного мотлоху. Отож дорослі миттю зробили відповідні висновки і відбили (потиличниками) у дітлахів охоту ображати злиденну бабульку. Окрім того, продукти позичали їй щедро, а про повернення ніколи не нагадували. Дітлахи ж у боргу не залишилися й нагородили огидну скнару іншим прізвиськом – отак і перетворилася вона на Зюню-Тряпишницю.

Але ж скінчилася «Золота п’ятирічка», померла і Зінаїда Євдокимівна. Внаслідок замкнутого способу життя, спочатку її відсутності просто не помітили. Потім сусідки при зустрічі стали зауважувати одна одній:

– Щось Вобла давненько не зазирала макаронів позичити.

– Та й до мене за заваркою не заходила також, – відповідала інша сусідка. – Можливо, щось не те з бабулею?..

Сумніви зникли, коли на сходах біля таємничої квартири потягнуло неприємним смородом. Тоді викликали міліцію, вибили двері…

Тіло Зюні-Тряпишниці вже почало розкладатися, тому неможливо було точно визначити походження брудних плям на жовтуватій білизні її постілі: можливо, то були продукти гниття плоті, а може, вона ще за життя не випрала як слід простирадло, підковдру й наволочку – хтозна! Тепер це вже було байдуже.

Зрештою, зовсім не це вразило сусідів, які разом з міліцією вперше переступили поріг помешкання Зінаїди Євдокимівни. Дивним було те, що її квартира дуже скидалася на склад меблевого магазину: і передпокій, і обидві кімнати були під зав’язку забиті найрізноманітнішими меблями – від шаф і комодів до поставлених один на одного стільців. А майже всі рівні поверхні (за виключенням невеличкої діляночки столу) були загромаджені різноманітним фарфором і фаянсом.

– Ого-го!.. – мимоволі здивувався один з міліціонерів, оглядаючи «меблевий склад», ретельно затиснувши ніс і намагаючись дихати ротом.

– Шо ого-го?.. Шо ого-го?! – передражнив його другий міліціонер. – Тепер усе це барахло хіба що на звалище повивозити можна.

– Так, трупний сморід – це вам не хрін моржовий, – підтакнув третій охоронець правопорядку. Через закладений нежиттю ніс тепер він почувався найбільш комфортно з усієї трійці.

Почали складати протокол, використовуючи сусідів у якості понятих. Однак усі дверцята всіх шаф, а також всі шухляди виявилися замкненими, а куди небіжчиця сховала ключі, не знав ніхто. Без застосування спеціальних відмикачок (чого не хотілося робити привселюдно) вдалося відкрити одну-єдину платтяну скриню. Старовинне, окуте залізом здоровезне сховище речей розміщувалося в кухні й використовувалося, очевидно, як імпровізований ослін. Однак коли кришку відкинули, то з темних надр скрині здійнявся цілий рій сірої молі. Стривожені раптовим потоком електричного світла, добре відгодовані комашки безладно пурхали по кухні, налітали одна на одну, сідали куди хотіли, злітали в повітря знов…

– А-а-а, дідько їх забирай! А ми все гадали, звідки у нас вдома міль все лізе та й лізе? А це, виявляється, від Вобли цієї Китайської! – лайнулися поняті. – Що у тій скрині лежить, чи можна хоч би одним оком глянути?

Скриня виявилася до верху напханою різноманітними хутряними виробами: були тут щонайменше три шуби, капелюхи, елегантна старовинна горжетка, лисячі коміри, щось іще… От тільки зусиллями багатьох поколінь молі все хутро перетворилося мало не на труху. А з самого дна тієї скрині міліціонери видобули дюжину пакунків з повоєнними, ще сталінських часів червінцями. Оскільки масні купюри були наскрізь погризені мишами, визначити їхню кількість навіть приблизно було неможливо.

Зрозумівши, що просотане трупним смородом повітря приміщення відлякне кого завгодно, міліціонери поспішили виставити з квартири всіх сусідів, а також вийшли самі. Протокол дописували вже на сходах, поклавши папір на послужливо принесену кимсь табуретку.

Ташауз[108], Туркменська РСР, травень 1970 року

– Апа[109] Ільнаро, добридень!

– Драстуй, дочка.

– А ви навіщо це…

– Народжувати я прийшла, хіба не розумієш, нє?..

Погляд тіточки Ільнари зробився настільки суворим, що у співрозмовниці розвіялися найменші сумніви щодо її намірів. Хоча беручи до уваги її величезне, просто гігантське черево, про це можна було навіть не згадувати. Не зовсім розуміючи причину такого ставлення до себе, Лідія спробувала виправити ситуацію:

– Апа Ільнаро, я не маю жодних сумнівів щодо того, навіщо ви сюди з’явилися. Тим паче, ось у мене приблизний строк помічений. Отож я на вас чекала, можете не сумніватися.

Медсестра показала на саморобний настінний календарик, де весь поточний тиждень був підкреслений подвійною лінією, а на полях стояла помітка: «Ільнара Айдарова».

– Чекала? – не надто довірливо перепитала відвідувачка.

– Авжеж чекала.

– Тоді навіщо запитуєш, га?..

– Я не про те запитую, навіщо ви прийшли…

– Так-так! Нам всім суворо-пресуворо наказано: вдома щоб ніхто не народжував, тільки до лікарні йдіть, тільки до лікарні! Отож я і прийшла.

– Апа Ільнаро, вислухайте ж мене нарешті, будь ласка!.. – в голосі Лідії з’явилися благальні нотки.

– Я слухаю тебе, дочка, слухаю! Вуха маю, так. Отже, слухаю.

– Отож я й запитую: апа Ільнаро, навіщо було пішки йти від вашого дому сюди, до нас? Ви що, на автівці під’їхати не могли?

Немолода відвідувачка трохи помовчала, перетравлюючи почуте. А коли зрозуміла абсолютно чужу для неї російську мову, то тільки рукою махнула:

– А скільки тут йти! Ай, як смішно ти кажеш, дочка…

– А чоловік ваш де?

– Мій Мурат де?! На Бай-Базарі[110] він, як завжди. Торгує. Манати заробляє. Рублі по-вашому. О-о-о, мужчина має багато манатів заробляти, щоб жінка могла вдома сидіти, господарство вести та дітей народжувати. От ти, дочка, хоча й за нашого заміж вийшла, а працюєш. Недобре це, недобре. Мужчина має багато манатів заробляти, жінка має вдома сидіти – так!.. Твій мужчина хто – спортсмен, так? Команду виховує, так?..

– Тренує, а не виховує.

– А-а-а, яка різниця!.. Отож нехай твій мужчина манати заробляє, а ти вдома сиди, господарство веди, дітей виховуй. Дітей скільки маєш?

– Апа Ільнаро, давайте не відволікатися, – попрохала Лідія, яку зі зрозумілих причин засмучувала будь-яка розмова про дітей.

– А чому не хочеш поговорити, га? От не треба вашої лікарні. Нема вашої лікарні – не треба! Я вдома сиджу, ти вдома сидиш, всі жінки вдома сидять і дітей вдома народжують. Якщо треба – до них додому гебек ене[111] прийде. Потрібна лікарня? Не потрібна лікарня! Якщо хлопця народжуєш – мужчина огул той[112] зробить. Всім весело, всім добре! На огул той багато-багато манатів потрібно, мужчина…

– Апа Ільнаро, у вас перейми вже були? – цього разу прямо, без жодних натяків спитала Лідія.

– Ай, були, були! Я тому і прийшла, що були.

– Отож не треба баритися. Зараз вам кімнату підготую…

– Ай, дочка! Ти ж казала, що чекала мене, ні?..

– Я