Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Я дивився, як кремезне спітніле чоловікове тіло вилазило на тремтячу жінку. Вона обіймала його м’ясисті сідниці ногами, які скидалися на крила розчавленої каменем пташки.

Селянин стогнав і глибоко зітхав, мацаючи руками жіноче тіло, припіднімався і ляскав по грудях тильним боком долоні. Такий ляскіт я чув на річці, коли жінки били мокру білизну об камінь. Чоловік кидався на Лабіну й розпростував її на ліжку. Вона, незв’язно викрикуючи щось, била його по спині. Часом селянин підіймав її, наказував уклякнути на ліжку, спершись на лікті, а сам прилаштовувався ззаду і ритмічно бив її своїм животом та стегнами.

Я з осудом та огидою спостерігав за двома сплетеними людськими постатями, що смикалися переді мною. Отже, таким було кохання: неприборканим, як роздратований багнетом бик; брутальним, смердючим, пітним. Це кохання скидалося на бійку, в якій напівоглушені, захекані чоловік і жінка, змагаючись, утрачаючи розум та людську подобу, намагалися вибити одне в одного задоволення.

Я пригадував час, проведений з Евкою. Я ставився до неї геть інакше. Мої дотики були легкі; мої долоні, мій рот, мій язик свідомо кружляли над її шкірою, м’якою й витонченою, як осіння павутинка в нерухомому теплому повітрі. Я постійно знаходив нові чутливі місця, невідомі навіть їй самій, і оживляв їх пестощами, як сонцеві промені оживляють замерзлого прохолодною осінньою ніччю метелика. Я згадував свої майстерні зусилля, що звільняли з дівочого тіла палкі бажання та трепет, які інакше навіки б залишилися бранцями. Я випускав їх на волю і хотів одного — аби вона насолоджувалася собою.

Любощі Лабіни та її гостя незабаром закінчувалися. Вони були схожі на короткі весняні грози, під якими намокає листя й трава, але корені залишаються сухими. Я пам’ятав, що наші з Евкою ігри ніколи по-справжньому не закінчувалися, а лише слабшали, коли в наші життя втручалися Макар і Тетеря. Вони знову спалахували пізньої ночі, мов багаття на торф’янику, роздмухане лагідним вітерцем. Утім навіть така любов згасла так само швидко, як зникає багаття під кінською попоною пастухів. Щойно я тимчасово втратив можливість гратися з Евкою, вона забула мене. Замість теплá мого тіла, ніжних пестощів моїх рук, м’яких дотиків моїх пальців та рота вона обрала смердючого волохатого козла і його огидно глибокі поштовхи.

Кінець кінцем ліжко припиняло стрибати, а розслаблені тіла засинали, розкинувшись, як забита худоба. Тоді я підсовував його до стіни, перелізав через нього й улягався у своєму холодному кутку, натягнувши на себе всі овечі шкури.

У дощові дні Лабіна робилася сумною й оповідала про свого чоловіка, Лабу, якого вже не було серед живих. Багато років тому Лабіна була красунею, що за нею упадали найбагатші селяни, а вона, не дослухавшись до мудрих порад, закохалася й побралася з Лабою, найбіднішим у селі наймитом, якого прозвали Красунчиком.

Лаба й справді був привабливий, високий, як тополя, і гнучкий, як її вершечок. Його волосся сяяло на сонці, очі були блакитніші за найчистіше небо, а обличчя гладеньке, як у дитини. Коли він дивився на жінок, їхня кров закипала, а в голові з’являлися хтиві думки. Лаба знав, що гарно виглядає, а жінки обожнюють і жадають його. Він полюбляв гуляти в лісі й купатися у ставку голяка. Глипаючи в кущі, хлопець здогадувався, що з берега за ним спостерігають юні незайманки й заміжні молодиці.

Однак він був найбідніший у селі наймит. Беручи його на роботу, заможні селяни знущалися з хлопця. Вони знали, що їхні дружини та доньки мріють про нього, тому всіляко принижували. А заразом вони чіплялися до Лабіни, знаючи, що її чоловік-бідняк залежить від них і може лише безпомічно спостерігати.

Одного дня Лаба не повернувся додому з поля. Він не прийшов і наступного дня, і через день. Зник, як у воду впав.

Люди вирішили, що він втопився, чи його засмоктало болото, чи, може, чийсь ревнивий чоловік штрикнув його ножем та закопав уночі в лісі.

Життя тривало без Лаби. У селі на згадку про нього залишилася лише приказка: гарний, як Лаба.

Минув самотній рік без Лаби. Люди забули про нього, і тільки Лабіна вірила, що її чоловік живий та колись повернеться. Одного літнього дня, коли селяни відпочивали в негустому затінку дерев, з лісу з’явився віз, запряжений вгодованим конем. На возі лежала накрита тканиною скриня, а поруч із ним ішов Лаба в накинутій на гусарський лад на плечі шкіряній куртці, штанах із чудової тканини й високих блискучих чоботях.

Діти бігли від хати до хати, розносячи звістку, а чоловіки та жінки юрмилися біля дороги. Лаба привітався з усіма, недбало махнувши рукою, витер з чола піт і підігнав коня.

Лабіна вже чекала чоловіка на порозі. Він поцілував дружину, зняв велетенську скриню й зайшов до хатини. Селяни зібралися перед будинком, захоплено розглядаючи коня і воза.

Нетерпляче чекаючи, поки Лаба й Лабіна вийдуть до них, сусіди взялися глузувати. Він побіг до неї, як цап до кози, казали вони, доведеться розливати їх холодною водою.

Несподівано двері розчахнулися, і натовп зачаровано зойкнув. На порозі стояв Красунчик Лаба в неймовірно розкішних шатах. Він був убраний у шовкову сорочку з білим комірцем-стійкою навколо засмаглої шиї та яскраву краватку. Його м’який фланелевий костюм хотілося помацати. З нагрудної кишеньки квіткою стирчала атласна хустинка. До костюма чоловік узув чорні лаковані черевики, а вінчав цю красу золотий годинник, що звисав з кишені на грудях.

Селяни задивлялися з трепетом. За всю історію села такого не бачили. Зазвичай його мешканці вдягалися в домоткані куртки, зшиті з двох шматків тканини штани і чоботи з грубо видубленої шкіри, прибитої цвяхами до дерев’яної підошви. Лаба дістав зі своєї скрині безліч різнокольорових курток небаченого крою, штанів, сорочок, лакованих черевиків, які блищали так яскраво, що могли б замінити дзеркало, носовичків, краваток, шкарпеток та білизни. Красунчик Лаба став найвизначнішою дивовижею в селі. Неймовірні історії розповідали про нього. Люди робили різноманітні припущення щодо походження цих дорогоцінних речей. Лабіну засипали запитаннями, на які вона не могла відповісти, адже Лаба задовольнявся туманними відмовками, додаючи загадковості легендам про себе.

Під час церковних служб ніхто не дивився на священика біля вівтаря. Усі прикипали поглядами до правого кута, де в чорному атласному костюмі й барвистій сорочці урочисто сидів Красунчик Лаба зі своєю дружиною. На зап’ясті в нього блищав годинник, на який чоловік хвалькувато поглядав мало не щохвилини. Священикові шати, які колись вважали вершиною вишуканості, тепер здавалися похмурими, як зимове небо. Люди, що сиділи поруч із Лабою, насолоджувалися незвичними ароматами, які ширилися