Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

скажу: аби не вдалося знайти ту приятельку, вона б лишилася живою! Різник не мав наміру її вбивати!

– Отут сперечатимусь із вами, пане Кошовий! Як не мав, коли вбив! Можна сказати, на ваших очах!

Клим рвучко подався вперед, вигукнув, не дбаючи про те, чують їх чи ні:

– Він міг убити іншу жінку!

Шацький зробив великі очі, й Кошовий, замовкнувши й покрутивши головою, зрозумів – емоції вихлюпнулись, передавши куті меду. На них почали звертати увагу. Тож, приклавши руку до серця й вклонившись, що означало загальне вибачення, він пересунув стілець так, аби не говорити через стіл, а бути плечем до плеча. Коли цікаві повернулися кожен до своїх справ та розмов, Кошовий повторив, уже неголосно:

– Якщо вбивати повій – modus operandi того, кого ми називаємо Різником, він не збирався зупинятися, розумієте? Найближчим часом на Городоцькій або десь іще знайшли б чергову курву з розпанаханим горлом. Але він невідь-звідки дізнався про мої пошуки, прийшов до Пані, вбив її і покликав мене подивитися на видовище. Цей злочин, як і вбивство Луки, – вистава винятково для моїх очей. Я не можу вдарити у відповідь, бо не знаю, куди бити. Проте ми з Різником обоє розуміємо: зараз між нами – дуель. Якщо хочете, не на пістолетах, а на шаблях чи шпагах.

– Чому такі порівняння?

– Суперник коле кінчиком. Не сильно, лише позначає удари. Туше,[45] знаєте, що воно таке?

– Чув. На собі, Богу дякувати, не відчував.

– До чого тут ви! – це прозвучало грубувато, Клим миттю зрозумів, вибачився: – Даруйте, не про ваш досвід мова. Уколи – не смертельні, швидше дряпає, ніж ранить. Але тим більше дошкульні. Бо я махаю своєю шаблюкою завзято, розтинаючи повітря круг себе. Я не можу його атакувати, Шацький. А він із того регоче, отже – дражниться. Різника забавляє такий спосіб двобою. Я постійно на його території. І викликав він мене на дуель, коли вбив Луку.

– Викрав і вбив?

– Заманив, як потім мене, – Клим помовчав, покрутивши в пальцях чашку з-під кави, замислено перевернув, виливши чорну гущу на блюдечко, розвіз срібною чайною ложечкою, ніби збирався в такий спосіб ворожити. – З останнім, нинішнім убивством теж усе не просто. Типова, скажу навіть – класична пастка. Все, що я знаю про пастки, вичитане в книжках, і тим не менше…

Раптом Кошовий помітив – далі тримає перед собою правицю з трьома зігнутими пальцями. Скривив кутик рота, старанно зігнув указівний.

– Ось. Коли я приходив до тієї жінки, Пані, вчора, помешкання освітлювалося електрикою. В кімнаті я бачив гасову лампу та два підсвічники, в яких прилаштували цілі свічки. Нові, Шацький.

– Нові, – слухняно повторив той.

– Сьогодні, зайшовши туди й знайшовши Пані зарізаною, я відзначив: горіли свічки. Хто їх запалив? Убивця, мови нема. Йому потрібна була саме така декорація і демонстрація власної величі. Але – коли він це зробив?

– Та звідки я знаю, пане Кошовий! – вирвалося в Йозефа.

– І я не знаю. Точного часу. Зате голову дам на відсіч – незадовго до моєї появи. Хвилин за тридцять до призначеного в телеграмі часу.

– Як ви то дізналися?

– Аби свічки горіли довше, вони б оплавилися вгорі більше. А так ледь-ледь. І Різник, запаливши їх, переступив через мертве тіло й заховався на кухні. Аби потім вирости в мене за спиною. Налякати – та не вбивати. Чергова демонстрація власної переваги. Мовляв, можу вбити, хочу, та не буду. Я живий не тому, що сильніший чи розумніший за нього. Різник мене пожалів, ось і все пояснення. Робить, що хоче й коли хоче. Ніхто йому нічого не зробить, не завадить, не зупинить.

– Ви говорите так, ніби давно й особисто знайомі з ним.

– Я відчуваю його, Шацький. Не можу пояснити, чому так стається. Відчуваю, й край. Тому поясню далі: Різник убив Пані щонайменше за кілька годин до моєї появи. Розумієте?

– Не дуже.

– Ось як усе відбувалося, – Клим зосередився, ніби пояснював складну науку не дуже здібному учневі. – Різник або стежив за мною, ані на мить не випускаючи мене з поля зору, і так вийшов на Пані, або дізнався про мої пошуки з інших джерел. Як би не склалося, маємо результат: він приходить сьогодні вранці до моєї нової знайомої, вбиває її – і лишає там. Йде геть. Аби пізніше повернутися, призначивши мені зустріч біля мертвого тіла. Перед тим надіславши телеграму, бо вже знав адресу моєї контори на Шевській. Труп лежав там, замкнений іззовні, бо вбивця забрав з собою ключа. Весь цей час вирішував свої справи. Поводився спокійно й природно. Потім прийшов на місце свого злочину. Щоб так само спокійно дочекатися мене. Ось коли запалив свічки.

– Це лише припущення.

– Факт, Шацький! – Клим знову трошки підніс голос. – Доведений факт, принаймні – для мене! Різник заскочив мене, та з колії не вибив. В мене було досить часу роздивитися рану. Точніше – місце, залите кров’ю. Вона загусла, встигла запектися. Маєте розуміти такі речі, ви ж медик.

– Та розумію, пане Кошовий. Згоден, коли так, то ви маєте рацію і все складається. Лиш скажіть, для чого ви так детально мені все пояснили.

Клим несподівано для себе й зовсім не відповідно до моменту зашарівся.

– Гм… Я взагалі-то не так вам, як собі розжовував. Думки вголос, – він труснув головою, ніби проганяючи зайві відчуття. – Але пояснити можу. На пальцях розклав: Різник кинув виклик мені й діє проти мене особисто. Не знаю, що хоче довести. Мабуть, уже згадану мною власну неповторність, непереможність, навіть винахідливість. Прикро, що я не можу поставити до відома Віхуру. Доведеться багато про що…

Говорячи так, Кошовий додав до купи останній, великий палець, стиснувши кулак.

Та враз завмер, розправив плечі, грюкнув кулаком по столу.

Здригнулися кавові чашки на блюдцях.

– Як ви сказали, Шацький?

– Та я мовчки вас слухаю!

– Ні! Не тепер. Раніше. Ви щось згадали про нещасного Луку.

– Та не згадував я про нього! – Йозеф трохи відхилився назад, косуючи на Климів кулак. – То ви сказали: хтось хлопа заманив, а не викрав. Більше ми не згадували про нього, здається.

Сіпнулося віко.

Пальці розтиснулися. Розкрита долоня лягла на скатертину.

– Я ідіот, – тихо й чітко вимовив Клим. – Не мотайте головою, Шацький. Я повний ідіот. Весь час воно лежало на поверхні. Було перед очима. Я мусив звернути на це увагу.

Він ляснув себе по лобі.

Не сильно – але Шацький мимоволі скривився, ніби перепало йому.

– Modus operandi! Вбивство Лукана – єдине, що в нього не