Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

плечі, як дзюр­ча­ла ко­зацька кров по біло­му тілу, по ко­зацько­му… як ко­за­ки пла­ка­ли й по­би­ва­лись в не­волі, зга­ду­ючи рідний край, мир хре­ще­ний. А ка­ти зну­ща­лись, ще й па­ще­ку­ва­ли.

Громада сто­яла й не во­рух­ну­лась, не­на­че десь в церкві. Стру­ни ро­ко­та­ли, не­на­че пла­ка­ли. І ті сльози си­па­лись пер­ла­ми на приг­ноб­лені душі, кра­па­ли не­на­че на самісіньке сер­це. Сум об­няв дібро­ву. По­жовк­ле лис­тя не­на­че ще більше по­жовк­ло й з го­ря об­си­па­лось і не­чуй­но сіда­ло на зем­лю, на го­ло­ви гро­ма­ди, на ста­ро­го Шкан­ди­бу. Дібро­ва ніби пла­ка­ла, пла­кав дех­то з гро­ма­дян. Пла­кав го­лос в Мак­си­ма. Тільки синє криш­та­ле­ве не­бо ве­се­ло лисніло, та сміялось сон­це на ве­се­ло­му небі, не­на­че во­но од­но спо­конвіку не заз­на­ло жод­но­го го­ря та мук.

Максим дог­ра­вав ду­му і нап­рикінці заспівав, як в не­давні тодішні ча­си гетьман Пет­ро Са­гай­дач­ний виз­во­лив не­вольників з кримської не­волі, як втікав мо­рем од та­тар. І вер­ну­лись не­вольни­ки на во­лю, вер­ну­лись в край хре­ще­ний, в край ве­се­лий. Не­са­мохіть ру­ки дуж­че вда­ри­ли по стру­нах. Не­са­мохіть го­лос підняв­ся вго­ру, крик­нув радісно: «Сла­ва ко­зацька не вмре, не по­ля­же!» І той ве­се­лий ду­жий го­лос сам не­на­че вир­вавсь з не­волі, крик­нув на ра­до­щах. Ду­жий вольний гук не­на­че роз­бур­кав мерт­ву дібро­ву. Дібро­ва крик­ну­ла, лу­на по балці обізва­лась тричі десь за Су­лою в го­рах. Стре­пе­нувсь ста­рий коб­зар. Стре­пе­ну­лась уся гро­ма­да, як один чо­ловік, не­на­че стре­пе­нувсь вранці світом сте­по­вий орел і мах­нув ду­жи­ми кри­ла­ми. Од­не сер­це ста­ло і в діда Мак­си­ма, і в гро­ма­ди.

- Не по­ля­же на­ша сла­ва! Не по­ля­же! - за­гу­ла гро­ма­да.

- Ніколи не по­ля­же, до­ки світа-сон­ця! До­бу­де­мо волі й долі! Ря­туй­мо рідний край! - за­го­монів ста­рий Мак­сим.

Посідавши в ку­щах, лю­де по­дос­та­ва­ли харч з торбів, де­котрі по­ви­тя­гу­ва­ли з-за па­зух шмат­ки хліба і, по­по­луд­нав­ши, роз­си­па­лись на усі бо­ки, розлізлись по ку­щах, не­на­че ко­маш­ня, розійшли­ся ти­хо, не­на­че їх пог­ли­ну­ла гу­ща­ви­на дібро­ви.

- Бувай здо­ро­ва, сум­на дібро­во! - ска­зав ста­рий за­по­ро­жець.

- Прощай, дібро­во, і ти, рідний краю! - ска­зав Кри­воніс.

І во­ни обид­ва зник­ли в гу­ща­вині. В діброві зос­та­лись самі пе­че­ри…

До Єремії по­ча­ли доліта­ти якісь не­ясні, але страшні слу­хи.

В по­ло­вині фев­ра­ля 1648 ро­ку до йо­го дійшла чут­ка, що «який­сь» ко­зак Хмельницький, зібрав­ши ку­пу за­по­розьких гультяїв, роз­бив в сте­пах ко­зацький скар­бо­вий кор­сунський полк, що стеріг гра­ни­цю од та­тарсько­го на­па­ду, а потім став зак­ли­ка­ти до своєї ку­пи на­род і за­би­ра­ти йо­го до сво­го війська. Єремія стри­во­жив­ся. Звістка бу­ла не­без­печ­на. Це бу­ло тоді, як Бог­дан Хмельницький втік з си­ном Ти­мо­шем на За­по­рож­жя й вже на­мо­вив Січ вста­ти на Польщу. За­по­рожці пос­лу­ха­ли йо­го, вис­ту­пи­ли з Січі і натк­ну­лись на реєстро­вий кор­сунський ко­зацький полк. Цей ко­ролівський скар­бо­вий полк пер­ший прис­тав до Хмельницько­го.

Звістка так стри­во­жи­ла Єремію, що він дру­го­го та­ки дня пос­лав сво­го шлях­ти­ча Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до польсько­го гетьма­на По­тоцько­го розвіда­ти про ту спра­ву. По­тоцький пев­но й сам доб­ре нічо­го не знав і од­пи­сав Єремії, що то був нез­нач­ний ви­па­док в сте­пах, де по­би­лись з жовніра­ми за­по­розькі гудьтяї та усякі за­во­ло­ки та прой­дисвіти.

Перед Ве­ли­код­нем Єремія з Гри­зельдою та з си­ном Ми­хай­лом пе­реїхав у Луб­ни, щоб там свят­ку­ва­ти Ве­лик­день. Це вже бу­ло в місяці квітні. Ко­ли це до Лу­бен знов дійшла чут­ка, що десь за Дніпром Хмельницький, заб­рав­ши до спілки та­тарську ор­ду і наб­рав­ши си­лу узб­роєних гультяїв та втікачів хлопів, зби­рається на­пас­ти на польське військо. Єремія знов пос­лав Маш­ке­ви­ча до Дніпра на розвідки про ті слу­хи. Не­за­ба­ром Маш­ке­вич вер­нув­ся в Луб­ни і по­дав звістку, що Хмельницький став вспіл з кримською ор­дою, пе­ре­ма­нив до се­бе реєстрові ко­зацькі пол­ки, роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах за Чи­ги­ри­ном і вбив при­вод­ця то­го війська мо­ло­до­го Сте­па­на По­тоцько­го, си­на гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го.

Звістка бу­ла страш­на. Єремія пос­теріг, що ко­зацт­во не вби­те на смерть, що во­но знов ожи­ває й на­би­рається си­ли. Він сто­яв в своїй кімнаті кінець сто­ла, ди­вив­ся у вікно й не ба­чив ні вікна, ні синього вес­ня­но­го не­ба, ні сад­ка, ні зе­ле­но­го свіжо­го лис­ту на де­ре­вах. У ву­хах задз­веніло, за­шуміло, аж па­мо­ро­ки за­би­ло. Єремія пос­те­ре­гав своїм ве­ли­ким ро­зу­мом, що нас­тає якась страш­на го­ди­на. Не­на­че ко­сою підтя­ло Єремії но­ги, і він не­са­мохіть впав на ши­ро­ке й ви­со­ке крісло, не­на­че йо­му ку­ля влу­чи­ла в самісіньке сер­це, вхо­пив­ся до­ло­нею за ви­со­ке чо­ло, за­ки­нув го­ло­ву і зас­тог­нав.

Єремія доб­ре тя­мив, як ко­за­ки й хло­пи стра­шен­но не­на­ви­дять польських панів та єзуїтів. Він у думці змірив си­лу ко­зацької не­на­вис­ності до панів мірою своєї не­на­вис­ності до ко­заків та хлопів. І ця страш­на міра зля­ка­ла йо­го й в од­ну мить за­па­мо­ро­чи­ла йо­му па­мо­ро­ки. Він сидів блідий, аж жов­тий, за­ки­нув­ши го­ло­ву на крісло, і не­на­че по­чу­вав, ніби хтось встро­мив йо­му но­жа в самісіньке сер­це й по­ма­леньку по­вер­тає йо­го, за­га­няє все глиб­ше та глиб­ше в гру­ди, ріже гру­ди наскрізь.

Гризельда заг­ля­ну­ла в кімна­ту, де сидів Єремія, і ос­товпіла, а потім опам'ята­лась і страш­но крик­ну­ла: їй зда­лось, що Єремія по­ми­рає.

- Що з то­бою вчи­ни­лось? Ти став страш­ний, як смерть. Які звістки привіз Маш­ке­вич? Щось скоїлось страш­не! - ска­за­ла Гри­зельда й до­торк­ну­лась ру­кою до Єреміїно­го пле­ча.

- Недобрі звістки, не­добрі! Який­сь Хмельницький підняв ко­заків, став вспіл з ор­дою, наб­рав хлопів і роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах, ще й убив мо­ло­до­го По­тоцько­го, - обізвав­ся буцім крізь сон Єремія.

- Єзус-Марія! - крик­ну­ла Гри­зельда. - А ми ж тут жи­ве­мо на од­шибі од Польщі, в цих ди­ких сте­пах! Бо­ро­ни бо­же, як піднімуться хло­пи та міща­ни та ще й нес­подіва­но нас­ко­чать з сте­пу ко­за­ки.

- Треба тобі з си­ном виїжджа­ти звідсіль за­раз, та­ки за­раз. Тут і справді не­без­печ­но тобі зос­та­ва­тись. Я з військом вис­туп­лю за Дніпро до по­мочі польно­му гетьма­нові Ми­ко­лаєві По­тоцько­му, - ска­зав Єремія й схо­пив­ся з місця.

- Покажу ж я се­бе отим Хмельницьким, що за­во­дять ко­лот­не­чу! Не­хай на­чу­ва­ються те­пер! Од­гик­неться їм і Пав­люк, і Ку­мей­ки, і Та­рас Тря­си­ло, і Лу­комль, і Ста­ри­ця. Мо­ре крові прол­лю, а та­ки на своєму пос­тав­лю. За­топ­лю Ук­раїну кров'ю, зруй­ную, за­па­лю по­же­жею, а та­ки до сво­го дійду. Ко­роль ста­рий та не­ду­жий, ще й на біду при­хильний до ко­заків. Я візьму в ру­ки стер­но й пра­пор і за­дав­лю оту га­ди­ну, і вий­ду з бит­ви побідни­ком, ще й з сла­вою й чес­тю! - кри­чав Єремія, ни­ка­ючи та кру­тя­чись по світлиці, як пер­ше вражіння пе­ре­ля­ку вже ми­ну­ло і свідомість та при­род­же­на зав­зятість вер­ну­лись в йо­го за­ка­то­ва­ну ду­шу.

- А тим ча­сом ти вкла­дай­ся в до­ро­гу і за­би­рай своїх вірних двірських, по­ки ще хло­пи спокійні. Тікай на Чернігів, в Мінщи­ну, в на­шу