Джек Лондон - Син сонця, Джек Лондон

- Ну, чи ж не падлюка? - пошепки вдався комірник з «Малагіні» до Пітера Джі.

- А як буде буря, то й що? - сказав капітан з «Лялечки».- Гікігого ніколи не заливало.

- То тим паче тепер може залити,- озвався капітан Ворфілд.- Я б на нього не здався.

- І ви вже крякаєте? - дорікнув йому Гриф.

- Я не хотів би поламати мотор, поки він себе не окупить,- понуро відказав капітан Ворфілд.

Парлі навдивовижу жваво кинувся через людну кімнату до барометра, що висів на стіні.

- Гляньте, мої сміливі моряки! - захоплено вигукнув він.

Той, що стояв найближче, зиркнув на барометра - і обличчя його вмент споважніло.

- Упав на десять,- тільки й сказав він, але всі схвилювалися і мали тепер такий вигляд, ніби кожен ладен був зараз же кинутися до дверей.

- Слухайте! - скомандував Парлі.

Серед тиші далекий прибій видався незвичайно гучним. Море гуркотіло й ревло.

- Починається велика хвиля,- сказав хтось, і всі порвалися до вікон.

У прогалинах між кокосовими пальмами виднів океан, а по ньому одна за одною котилися на кораловий берег величезні буруни. Кілька хвилин люди дивилися на те чудне видовище, стиха перемовляючись, а хвилі більшали просто на очах. Моторошно було дивитися, як бурхає море при мертвому штилі, і люди несамохіть постишували голоси. Вони аж стрепенулися, коли старий Парлі знову закрякав:

- Ще є час вийти в море, сміливе панство. Крізь лагуну ви можете перетягти свої судна причалом.

- Усе гаразд, чоловіче,- сказав Дарлінг, капітанів помічник з «Кактуса», здоровий молодик років двадцяти п’яти.- Буря десь на півдні й минає нас боком. Тут навіть не дмухне.

Усім, хто був у кімнаті, одразу неначе полегшало. Почалася розмова, і дедалі голосніша. Деякі скупники навіть повернулися до столу з перлами.

- Так, так,- перекричав усіх Парлі своїм деренчливим голосом.- Хай настане кінець світу, а вам аби купувати.

- Ми однаково все це купимо завтра,- запевнив його Айзекс.

- Купите в пеклі.

Хор недовірливого реготу розсердив старого. Розлючений, він обернувся до Дарлінга:

- Відколи такі шмаркачі, як ви, знаються на негоді? І хто накреслив на папері шлях ураганів серед Паумотських островів? У яких книжках ви його бачили? Я плавав тут, коли ще найстарший з вас на світ не народився, і знаю, що кажу. Урагани посуваються на схід такою велетенською дугою, що виходить сливе рівна лінія. А на захід вони круто вигинаються. Пригадайте свої карти. А то б як воно вийшло, що ураган дев’яносто першого року затопив Аурі та Гіолау? Причина, мій сміливцю, в дузі, в крутій дузі. За годину або дві - а найбільше за три - почнеться вітер. Ось послухайте!

Розкотистий удар струснув коралові підвалини острова. Будинок здригнувся. Служники-тубільці з віскі та абсентом у руках збилися докупи, мовби шукаючи захисту, і переляканими очима дивилися крізь вікна на потужну хвилю, що шугнула берегом аж до копрової повітки.

Парлі зиркнув на барометр, гигикнув і скоса оглянув гостей. Капітан Ворфілд і собі підійшов подивитися.

- Двадцять дев’ять і сімдесят п’ять,- сказав він. Упав ще на п’ять. Далебі, старий чорт має рацію. Надходить ураган. Хто як, а я вертаюся на шхуну.

- І сутеніє,- майже пошепки мовив Айзекс.

- Господи, немов на сцені,- сказав Грифові Малгол, подивившись на годинник,- Десята година ранку, а темно, наче смеркає. Світло гасне, і починається трагедія. Бракує тільки урочистої музики.

На відповідь йому розкотистий гуркіт знову струснув острів і будинок. Майже в паніці товариство шугнуло до дверей. У тьмяному світлі спітнілі обличчя здавалися примарними. Айзекс задихався від задушливої спеки.

- Чого ви квапитесь? - крякав і кпив собі з гостей Парлі.- Випийте на прощання, сміливе панство!

Ніхто не зважав на нього. Коли гості скойками облямованою стежкою поспішали до берега, він, висунувши голову з дверей, гукнув їм:

- Не забудьте, панове, завтра о десятій старий Парлі продаватиме свої перли!

На березі почалася метушня. Один за одним відпливали човни. Ще дужче стемніло. І досі стояла мертва тиша, але піщаний грунт у них під ногами здригався за кожним ударом хвилі. Берегом спокійно походжав Нарій Герінг. Він дивився, як поспішають відчалити капітани та скупники, і осміхався. З ним були троє його канаків і Тай-Готаурі з «Малагіні».

- Сідай у човна та бери весло,- наказав капітан Ворфілд своєму матросові.

Тай-Готаурі неквапом підійшов до капітана, а Нарій Герінг та його канаки тим часом спинилися віддалік.

- Я більше не працюватиму у вас, шкіпере,- заявив Тай-Готаурі нахабно й голосно. Однак вираз його обличчя свідчив про щось інше, бо він підморгував.- Виженіть мене, шкіпере,- хрипко прошепотів він, знов виразно підморгуючи.

Капітан Ворфілд уторопав натяк і собі взявся грати роль. Він підняв кулака й підвищив голос:

- Сідай у човна або я з тебе дух виб’ю!

Канак сердито відступив назад, а Гриф став між ними, щоб заспокоїти капітана.

- Я працюватиму на «Нугіві»,- сказав Тай-Готаурі і рушив до Герінга.

- Вернися сюди! - гримнув капітан.

- Він вільна людина, шкіпере,- озвався Нарій Герінг.- Він плавав зі мною колись і тепер знов хоче плавати, от і все.

- Мерщій сідайте, нам треба на шхуну,- сказав Гриф.- Дивіться, як сутеніє.

Капітан Ворфілд скорився, але, відчаливши, він став на кормі, погрозився на берег кулаком і гукнув:

- Я ще порахуюся з тобою, Нарію! Ти в нас єдиний шкіпер, що краде чужих матросів.- Він сів і, притишивши голос, промовив: - Тай-Готаурі щось надумав, тільки не знаю що.

Коли човен підійшов до «Малагіні», до них через поруччя нахилився Герман. Обличчя в нього було стурбоване.

- Барометр упав до самого низу,- заявив він.- Очевидно, заходить на ураган. Я звелів приготувати ще одну верпу з правого боку.

- Приготуйте і великого якоря,- наказав капітан Ворфілд, перебираючи на себе команду.- Та хай хтось підніме цього човна. Перекиньте його на палубі догори дном і добре прив’яжіть.

На палубах усіх шхун люди готувалися