Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Обойма, звичайно, порожня, або патрони розряджені. Загалом, примітивно…

Незабаром Глюк повертається. Кинувши швидкий погляд на пістолет, він сідає за стіл, знову розливає спирт.

— От добре, що потрапили до нас! — весело каже він і підіймає чарочку. — За ваше здоров'я!

— Прозит, — відповідає Карцов традиційним застільним німецьким привітанням.

Він не сумнівається в тому, що це була перевірка. Видно, Глюк задоволений її наслідками. Фашистам кортить, щоб новий лікар скоріше став до роботи.

— Послухайте, лікарю, — раптом каже Глюк, — де ви жили в Росії?

Карцов пояснює.

— Зрозуміло. А Україну знаєте? Це правда, там така земля: кілок устромиш і — росте? Бували на Україні, лікарю?

— Не доводилося.

— Шкода! — Рудий задумливо гладить бороду. — Ну, а Кавказ? Яка земля на Кавказі? Скажімо, десь біля Чорного моря?

— Добра земля. Навколо садки: виноград, чай, помаранча.

— І помаранча? — дивується Глюк.

У міру того як Карцов розповідає про Кавказ, німець дедалі більше хвилюється. У нього блищать очі, щелепа хижо випнута.

— А свиней там можна розводити? — раптом запитує він. — Свині, лікарю, надійний прибуток, я знаю!

Рудий розповідає про свої плани. Кожному, хто добре воює, фюрер обіцяв землю і робочу силу на сході. Можна оселитися, де тільки заманеться. Особисто він хотів було обрати Україну. Але якщо такий благодатний Кавказ, то й думати нічого: Кавказ біля теплого моря. Тільки б побільше робочої сили!

— А я вже примушу їх ходити коло землі! — посміхається Глюк. — Вони в мене попрацюють!..

Через день Карцова знову ведуть до Абста. Тут нічого не змінилося. Тільки сідало з папугою накрите напівкруглою корзиною, що обтягнута тканиною. Папуга спить.

— На вас чекає добра звістка! — урочисто каже Абст. — Владою, що дана мені фюрером, призначаю вас воїном німецького рейху. Прочитайте документ і розпишіться.

Карцов голосно читає.

— «Я присягаюсь, що буду відданий та покірний фюрерові німецької імперії і народу Адольфу Гітлеру, додержуватимуся законів і сумлінно виконуватиму свої службові обов'язки, в чому хай допоможе мені господь».

Карцов дозволяє собі секунду повагатися, потім розгонисто розписується під присягою. Абст одкладає папір.

— Ну, ви задоволені?

— Задоволений, — стримано каже Карцов.

— Та не дуже, якщо зважити на ваш тон.

Карцов мовчить, вичікує, що буде далі.

— Для проходження служби поїдете на батьківщину. Там дістанете призначення. Спорядження, зброя — теж там. У нас цього обмаль.

— Коли мене вирядять?

— З першим транспортом. Мабуть, скоро. Термінів назвати не можу: війна, а ми так далеко від своїх…

— Я розумію.

— Вигляд у вас розгублений. Хочете про щось запитати?

— Так, — Карцов морщить чоло. — Відправки доведеться ждати тижні? Можливо, місяці?

— Можливо.

— І весь цей час я ледарюватиму?

Абст облизує губу.

— Хочете працювати?

— Авжеж.

— Гаразд, — неквапливо каже Абст, — гаразд, Рейнхельт, я дам вам роботу. — Він підводиться, деякий час ходить по кімнаті, потім сідає на табуретку біля Карцова. — Я дам вам цікаву роботу. Від того, як її виконуватимете, залежить ваша кар'єра в Німеччині. Коротше, своє майбутнє ви тримаєте у власних руках.

— Постараюсь бути корисним.

— Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки — сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

— Ви також лікар? — вигукує Карцов. — Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

— Так, — каже він, — як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих — тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. — Абст мовчить. — Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини — все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

— Тепер перейдемо до головного, — чує він голос Абста.

— Так, я слухаю вас…

— Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом