Олесь Ульяненко - Жінка його мрії, Олесь Ульяненко

Не довго думаючи, Іва сунула їй у жменю дві зелених сотні. Потім натягнула білого халата. Одягаючись, вона ніяк не могла побороти відразу, що хтось одягав цей халат. Вона знала цю лікарню. Часто вона підробляла медсестрою. Зараз була не її зміна, але стара мовчатиме. Але якщо не мовчатиме, то її біда. Від халата смерділо. Іва пошукала за вахтою пляшку. Це була паскудна горілка, швидше, спирт, розбавлений водою. Іва налила склянку і випила одним махом. Ясність помалу вернулася до неї.

Майор бачив ртуть стіни. Стіни переливалися, і там прозирали якісь картинки. Він не міг рухатися, а була, як він визначив, добра половина ночі, якщо не під ранок, і він помочився у простирадла. Він навіть не кликав нікого. Байдужий до свого життя, він зараз думав про Ладу, потім про сина і про весь цей гармидер, котрий хоч коли-небудь відкриється, а напевне, ніколи, тому що Київ хоронить не тільки героїв, а і чужі помилки. Достойне місто, важко і пусто подумав він. Лада ніжна і далека. Потім наче хто заспівав. Майор чув різноманітні голоси: тонкі, пискляві, квакаючі, каркаючі, нявкаючі. Всі вони навперебій вихваляли майора, а він стояв на узвишші і благодатно приймав похвали. Реальність всього, що відбувалося, напрочуд бентежила майора. Смерділо калом і сечею. Але голоси приємні. Потім він таки нарешті розплющив очі і побачив білу полузану стелю, тумбочку з надгризеним на ній яблуком, графин з водою. Він покликав медсестру. Але медсестра не з’явилася. Натомість прийшов тямущий лейтенантик, сів і мовчки утупився у нього, наче майор повинен щось розповісти. Що саме, то неважливо, але те, що розкаже майор, буде для лейтенанта найважливішим. Принаймні так йому видалося. Але насправді на обличчі лейтенанта розповзлися темною тінню втома, апатія і навіть нудьга. Майор попросив знаком руки сигарету. Лейтенант дістав дешеву "Приму", ткнув майору в зуби, підкурив сам. Швидше, майора проймала звірина цікавість. Як він, цей сопляцюра, викрутиться, як почне розмовляти, що вдіє з таким-от сьогоднішнім і що може зробити чи заперечити. Майору вперше за ці роки не було ані страшно, ані соромно.

– Мене турбує одне, майоре: де тіло вашої жінки? Сьогодні зробили ексгумацію. То не її тіло, - байдуже якось сказав лейтенант.

– Я цього, лейтенанте, дійсно не знаю. Про свої забаганки я буду відповідати, а от про це... Навіть смішно...

– Зрозуміло. Я чомусь вам вірю. Ваш син загинув. Його знайшли мертвим, - сказав лейтенант.

– Тебе цікавить, хто це зробив?

– Саме так. І хто трухнув ваш офіс... З дівчатками... Щось мені все це не подобається...

– Змирися. Але коли ти покопаєшся у Ладиних знайомих, то знайдеш відповіді. Я простий розпусник, якщо так можна говорити. Ти мене за це хочеш запхнути за грати? Дівчата самі підставлялися... За гроші. Аби я не злетів з посади, воно б так і тяглося. Мами і тата приводили б до нашого офісу своїх сцикух, і вони б лишалися задоволеними. Але що рухає неможливим? Саме неможливе. Це, лейтенанте, розумієш, але надто пізно. Тут не до моралі. Мораль - гибле діло, коли немає чогось такого у тебе... Ну, ти розумієш... Ти надто правильний. І у тебе навряд чи було право вибору... - одними очима майор попросив сигарету. Майор жадібно курив. Борлак у нього бігав на горлянці.

– Я хочу почути від вас...

– Та нічого особливого. Вона вірила у почуття тільки як самка. Напевне, вона заразила мене цим, як сифілітик заражає здорового. Сам розумієш, лейтенанте... Вона вийшла за мене заміж тільки тому, що у неї був життєвий план. Але вона забула і прорахувалася, що у мене теж він може бути. Лада була до кінця собою. Ти знаєш, лейтенанте, що її дід у Жовтневому палаці разом з китайцями свіжував людей. Живих людей, лейтенанте. Можливо, це їй нічого не говорило, але мені це говорило багато. Перш ніж перебратися на бік її життя, я спробував не вірити, що ці речі спрацьовують у часі. Напевне, воно так і є. Головне, які ти висновки зробив. Лада не була злою, просто захоплено дивилася відкритими очима. От і все. Нічого, окрім неї і мене, до часу не існувало. Потім все дало тріщину. Коли довго повторюєш одне і те ж - втомлюєшся...

– Життя взагалі після сорока років - втомлива річ, - лейтенант витягнув недопалок з рота майора.

– Чоловік стає несподівано могутнім. І він помиляється, що це буде вічно. От так і з Ладою. Вона котилася все нижче, втягуючи сина, подруг, знайомих. Вона знюхалася з наркоторговцями, сутенерами, лесбіянками. Потім все їй наскучило і вона потрапила в якусь секту шахраїв. Вона ніколи ні у що не вірила. Просто її почуття вигасали, і вона пила з мене соки. Щоб помститися, я створив свою контору, що збирала дівчат, які зберегли цноту. Доки це не зайшло надто далеко. Дуже багато відомих людей почали крутитися в моєму шоу. А потім...

– Потім з’явилося те, чого ніхто не може пояснити... - спокійно сказав лейтенант, розкурюючи сигарету.

– Саме так: з’явилося дещо, у що важко повірити, і люди з нашого оточення почали гинути і зникати...

– Ви знаєте про Топтуна? - запитав лейтенант, і в його словах звучав переляк.

– Це вже пізніше. Але та людина з’являлася, наче привид, і після того завжди щось траплялося. Він не убивав, він не... - майор одними очима знову попросив сигарету.

– Видається, що хтось вам помщається, - лейтенант підвівся. - Я піду. Охорона на місці. Ми, звісно, говорили не для протоколу. Але нічого особливого ви мені не розказали. Здається, я все знав наперед, що і до чого привело.

– Ти не такий вже й дурний. Тобі прийдеться душити себе, лейтенанте, інакше тобі все життя пропрацювати слідаком...

– Подивимося, - і лейтенант вийшов.

Капітан Величко сидів у кріслі з якимось монументальним обличчям. Сама мужність, витонченість. Тільки очі у нього були сумні, швидше, з тієї причини, що поруч не було його домашнього кінотеатру. Напарник сидів якось збоку, у просторій сорочці, з кобурою під пахвою і смалив сигарету за сигаретою.

– Ти можеш не курити? - запитав капітан.