Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

class="book">Барабаш відкашлявся. Він їхав назирці в моєму авті й у сей момент думав, либонь, про випивку та дівок.

— А… ага! Ця, як на неї… Тигра поняла! Чути добре.

— Не спи! — буркнув я. — Десять хвилин — і будемо на місці. Нуль.

Дорога знову стала спускатися в діл. Я зацікавлено крутив головою, роззираючись навкруги. Що найдужче вражало в цих краях, то це неймовірна вбогість. Врешті, з цього начебто й не слід було б дивуватися — варто від'їхати од столиці на яку сотню кілометрів, і потрапляєш немов би в іншу країну: люди ходять обдерті, доношуючи остатні лахи, придбані ще в епоху застою, дороги вузькі й незручні, з геть розбитим покриттям, хати в селах обшарпані й давно вже не лагодилися… Так воно було й біля кордону, однак убогість тут ішла буквально пліч-о-пліч із якоюсь крикливою розкішшю: поруч із сільськими хатами, обставленими на зиму сухим кияшин-ням, гордо здіймалися в небо дво- і триповерхові кам'яниці зі склопакетами у вікнах і супутниковими антенами на дахах, критих дорогою червоною металочерепицею, а на шосе все частіше й частіше траплялися новенькі авта чужинецьких марок, причому переважно дорогі й престижні моделі.

— Золоте дно! — раптом озвався водій, киваючи на село, що розсипалося по схилах долини. — Бач, як розбудувалися?

— На чому ж вони латаються, в дідька? Водій холодно посміхнувся.

— Контрабанда. Одні возять товар, другі служать провідниками, а треті — митники… За п'ять років начальник митниці робить такі гроші, що далі може й геть не працювати!

— Одне слово, кожен одриває як тільки може…

— А певно! — водій перемкнув швидкість, і машина стала підійматися на гору. — Кожен дроче так, як хоче!..

З-за повороту вигулькнуло якесь кафе. Відразу ж за ним видно було складські приміщення, обгороджені глухим бетонним парканом.

— Оце воно, чи що? — поспитав я.

— Ну! — буркнув водій, скидаючи газу. Я добув рацію.

— Тигра, я — Вінні-Пух! Чути?

— Нормально. У тебе що?

— Прибули на місце. Контрольний час — півгодини.

— А далі?

— Далі за схемою. Нуль.

Авто спинилося біля кафе, й водій вимкнув двигун. Я плигнув на землю і грюкнув дверцятами. З кафе виглянув якийсь чолов'яга.

— Коха тут? — поспитав я його.

Чолов'яга дивився на мене й мовчав. Лице його було насторожене.

— Тут! — озвався він урешті.

— Так гукай його сюди, в натурі! — нетерпляче устряв водій.

— Я — Коха. Ви од кого?

Я задоволено кивнув. Хобот детально змалював мені чоловіка, в якого ми повинні були придбати порошок, і я впізнав його з першого погляду.

— Тобі привіт од Хобота. Й посилка.

Чолов'яга спідлоба зиркнув на мене, потім на водія.

– І що ж у посилці?

— Що, що… — я дико посміхнувся. — Гроші для сиріт, ось що!

Водій смикнув краєм рота, що мало означати посмішку. Після того, як прозвучав пароль, стало видно, що чолов'яга начебто розслабився.

— Скільки? — поспитався він, коли ми покинули ворота і зайшли в один із ангарів.

— Сто кілограмів… як домовлялися! Хобот не дзвонив хіба?

Коха заспокійливо кивнув.

— Все гаразд, братухо! Це я так… задля перевірки.

У дверях з'явилася кремезна постать водія. Він теж був при зброї і, здається, трохи нервував — либонь, уперше виконував отаке завдання.

— Де товар? — поспитався він. Коха повернув голову в його бік.

— Гроші?

— Давай зразу закинемо товар, братела! — недбало сказав я. — Забашляти завжди встигнемо… Твої ж бійці напоготові?

Коха мовчав.

— Напоготові! — врешті озвався він. — Під'їжджайте. Водій подався надвір. Я ступнув було до виходу, щоб

розчахнути навстежень тяжкі стулки брами…

… як ситуація зненацька вийшла з-під контролю й стала розвиватися за сценарієм, якого так боявся Хобот, коли посилав нас у цю поїздку: спочатку стало чутно, як надворі зойкнув водій, а потім біля входу затупотіли чиїсь кроки; відкидаючи полу шкірянки, я рвонув з-за пояса свого узі й одночасно став розвертатися на сто вісімдесят градусів, але тут же завмер і поволі почав піднімати руки догори; в глибині складу стояло двоє зарізяк у спортивних костюмах, і в руках у них були дуже знайомі мені автомати системи Калашникова, з яких чоловіка прошить — як раз плюнути; а відтак стулки дверей нарешті розчинилися навстіж і до приміщення складу ввалилася ціла юрма озброєних драбів.

— Що ж ти, гад! — подивився я на Коху.

Він понуро звів плечима. Хтось із драбів згріб його за плече й потяг надвір.

— Ну че, братан, познакомимся? — височенний бецман у камуфляжі азартно хекнув і вгатив мене під дихало. — Это тебе за Талиба, с-сука рваная!

Мене зігнуло навпіл. Хтось відсмикнув із-за пояса мого узі й загилив мене стволом по шиї.

— Попался наконец, падла! Ну, щас мы сделаем тебе харакири… — бецман пхнув мене до дверей. — Крутой, да? Блатной, да? Ты у меня будешь дерьмо жрать, крыса позорная!

Це були люди Короля. Вибігши зі складу, я оцінив ситуацію: одморозків було душ із десять, і всі мали на озброєнні автомати.

— Га-га-га! — заіржали драби, оточуючи мене щільним колом. Стрижені черепи, морди в шрамах, порожні очі, де немає нічого, крім цинізму й мертвятини… як же ж знайомі були мені отакі ситуації, коли все зависає на волосині і вже буквально прощаєшся з життям!..

— Стой, братва! — крикнув бецман, коли мене почали місити ногами. І хитнув стволом автомата. — Пошел, скотина… без фокусов, понял?

— Ну че ты, бригадир! — плаксиво сказав маленький драб у спортивному костюмі. — Давай футбол ему сделаем, а?

— Футбол потом! — він кивнув мені на двері, які провадили в кафе. — Вперед!

— Вот и Вован хотел с ним поработать… — не вгавав маленький драб.