Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

Забігаємо за Будинок залізничників, і я не розумію, де «наші», а де «чужі». Бачу, як одного при–дурка Дефіцит, Коновал і ще два штемпа притискають до стіни, і той плаче, просить не бити. Він падає на коліна й благає його відпустити.

Підар! — кричить Коновал і копає в голову, підріла! там твоїх кєнтів валять, а ти, сучяра, тут, на хуй, соплі пускаєш, на, сука! на! — мочить того ногами. Метрів за десять переді мною також валка. Звідти виривається незнайомий пацан і біжить прямісінько на мене, ніби інстинктивно б'ю прямим, затиснувши кастет, у незнайоме табло, під моєю рукою чужа білобриса харя чвакає, повільно осідає, тіло, як важкий мішок, звалюється на землю, чути важкі зойки від болю, заряджаю придуркові по голові з ноги й біжу далі.

— Молодець! — плескають мене по плечі, але я не знаю хто.

— Де вони всі? — питає здивований Риня.

— Розбіглися, — каже штемп із Глибокої.

Я так нікому по балді нормально і не дав, зиркає навколо Риня. Несподівано всі підриваються й біжать невеликою вулицею в глиб Старого парку. Смикаю одного з Баму за руку й питаю «шо за хуйня?», він каже, за квартал звідси бачили, як ті козли збираються. Ой бля! Позаду мене чути дикі крики «мєнти!», обертаюся, під Будинок залізничників із різних боків під'їжджають два «бобіки» з мигалками. Всі кидаються врозсипну, наче зараз має вибухнути бомба. З Ринею даємо дьору, спереду помічаю малого Машталіра, Дефіцита й Коновала. Пижа ніде не видно. Пробігаємо услід за іншими невеличкий квартал і за рогом, з боку парку Слави прямісінько на нас їде ще один «бобік» із мигалкою. За мною! — кричить Риня. Ми залітаємо в один із провулків, на ходу перескакуємо через паркан і біжимо городами. Тікати важко, бо земля під ногами скопана, наче на днях садили картоплю.

— Де Коновал? — запитую в Машталіра. Он, біжить за нами, каже він. Я обертаюся й бачу, як Коновал перелазить через паркан і падає на землю. От каліка, регоче з нього Риня. До нас прибивається ще невеличка група пацанів із Коновалом, двоє зі Східного й четверо з Баму. Де Юра? — запитую в Коновала. Я бачив, як він перебіг через дорогу, мабуть, ховається на Глибокій. Бовдур! — каже Риня, його ж там легко буде зловити. Там у нього родичі живуть, озивається Машталір, ніхто його не зловить. Риня підіймає вгору руку. Ми затихаємо й присідаємо за парканом, аби нас не було видно з вулиці. Метрів десять повільно проїжджає міліцейський «бобік», плавно освітлюючи простір перед собою. Гул машини невдовзі віддаляється, але, як на зло, в сусідньому дворі озивається злий пес, а за ним інші. Риня перескакує через паркан і виходить на вулицю, каже, що, здається, нема нікого, ми швидко подаємося за ним. Далі вулиця веде під незначним кутом вниз і Бодьо Машталір шепоче, що так ми вийдемо до автобусного парку. Коновал пропонує повернути праворуч, буде ближче до універсаму, звідкіля спокійно доберемося через нижній Бам додому, на Київську. Кількома темними, глухими вуличками, на яких не видно ані душі, проходимо углиб масиву й наближаємося до того провулку, де нещодавно перестріли Чихаренка й дали йому по балді. У дворі п'ятиповерхового будинку бачимо кілька червоних вогників від цигарок, чути розмову. Малий Машталір зупиняється, примружує очі, вдивляється в темряву, шепоче: пацани, здається, це шакали зі Старого парку. Ми одразу пожвавлюємося, збираємося в купу й спрямовуємо погляди туди, звідки линуть голоси. Тихо, шепоче Риня. Валимо їх? — запитує Діма Дефіцит. Да, відповідає малий Машталір. Підбігаємо швидко й несподівано, вони навіть не встигають підвестися з–за дерев'яного столика.

— Добрий вечір, дорога редакція, — підвалює Риня й хапає одного чорта за волосся, б'є його головою об стіл, від чого всі інші зіскакують на ноги.

— Сидіти, шакали! — кричить малий Машталір.

— Як ти мене назвав? — наближається до Боді дилда з обстриженою головою, — да я сидів!

— Ну і шо, шо ти сидів? — хапає малий Машталір його за жбари, — а я не сидів, серйозний штріх, да? може, вийдем?

— Давай вийдемо! — відповідає він, довгими, худющими ногами переступає через лаву й відходить у бік пісочниці.

— Пацани, тихо! серйозний пацик попався, да, чювак? — звертається Риня до незнайомця, — де мотав? із ким мотав? чьо мовчиш? обісрався?

— Я з цим розберуся, — показує лисий на малого Машталіра, — а потім з тобою.

— Без питань, на, — кланяється перед ним Риня, — тільки ти спочатку не помри.

Бодьо стає навпроти шланга. Незнайомець одразу накидається на малого Машталіра з кулаками, але Бодьо легко від них ухиляється й несподівано завдає противнику прямий у шнобак.

— Перший! — кричить Дефіцит, — Бодьо, вали його! Вали!

— Зламай йому ключицю! — чую голос Рині. Шланг витирає юшку й знову накидається на Бодю. Машталір легко відхиляється від хаотичних ударів і щоразу «ламає» його контратаками. Через п'ять хвилин незнайомець помітно здає й пропускає удари, майже на них не реагуючи, так, наче вже не має сили продовжувати.

— Ламай йому руку! — кричить Дефіцит.

— Ключицю! — не відстає від Діми Риня.

— Ставлю десять баксів, шо Бодьо зламає йому руку, — сміється Дефіцит.

— Ставлю на ключицю, — каже Риня. Незнайомець втухає з кожною хвилиною все більше. Вигляд його геть нещасний і побитий. Раптом він дістає ножа (метал поблискує в темряві) й тримає перед собою, наче жде, коли Бодьо на нього накинеться.

— Пацик витягнув жало! — каже Риня. Дефіцит дістає свій ніж і пропонує його Машталіру.

— Я його без ножа зроблю, — відповідає Бодьо й по–боксерському танцює навколо противника. Незнайомець підступає на крок до Машталіра і викидає руку, ніби хоче його вколоти. Машталір