Автор невідомий - Народні казки - Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

попереду бігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Рябко влітку і взимку

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:

— На ката хата! Мені й так добре!

А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:

— Коли б мені хатонька хоч манісінька, хоч отакісінька!..

Свиня і рибка

— Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.

— А проте, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото.

Селянин, ведмідь та безхвоста лисиця

Виїхали орать. Коли іде ведмідь: «Ну, дасте мені з половини, а то воли поїм». — «Ну, нехай». Виїхали вони тоді орать; посіяли овес. Коли ведмідь вийшов. Вони вже пожали і одвезли, вже зовсім повбирали. Він тоді вийшов і рве, і рве все, і рве собі, і несе в нору. Тоді покуштував, як наносив, покуштував; вийшов, а ті хазяїни там орють. «Поїм, дядьки, ваших волів, як не дасте з половини». — «Ну, дамо, нехай так, з половини».

Вони посадили ріпу. «Ну, нехай тобі зверху, а нам насподі». Вони вибрали і одвезли додому. Вже повозили. Він вийшов, носить в нору. Наносив в нору, став куштувать. «Не добре…» Коли біжить лисиця. «Діду, діду, чи тут нема ведмедя?» — «Нема». — «А то що на возі лежить?» — «То пеньок». — «Якби був пеньок, так була б сокира в пеньку».

А ведмідь і каже: «Встроми мені сокиру в спину…» Як розігнав, як гекнув — тоді він та й гі-гі і упав неживий… «А що, дядько, я вас од смерті одозволила. Винесіть мені курей мішок».

Вивезли Сірка і Білка в мішку. Вивезли тоді, а вона прибігла, та лисиця, як би ото у них однять. «Е, е, стой, стой, не розв’язуй, бо вони дикі, полетять». Тоді вони розв’язали. «Ану, Сірко, Білко, за лисичкою». Вони тоді як побігли за нею і одірвали хвіст. Ускочила в нору. «Ви, ушки, покуплю вам сережки; ви, очки, покуплю вам очки; ви, ножки, покуплю черевички; мої ручечки, покуплю вам опалчатки; а ти, хвостище-помелище — а на, Сірко, Білко!» Одірвали хвіст.

Вийшла на улицю — з неї лисиці сміються, що вона без хвоста. Пішла вона у ліс та набачила на осиці кислиці. «Лисиці-сестриці, он яких я на осиці кислиць набачила. Ходімте, нарвем». — «Ну і ходім». Ну, пішли. «Ти ж лізь і рви, а ми будем збирать». — «Так ви повизбируєте, а мені не буде. Полізьте і ви, а я вам хвости поукручую; сама натрушу, вам поодв’язую хвости, тоді назбираєм кислиці».

Ну, і полізли вони. Поукручувала вона їм хвости. Вона тоді собі нарвала (кислиць натрусила), тоді злізла та назбирала. «Лисиці-сестриці, он які охотники біжать із ружами! Тікайте!» — «Лізь же, поодв’язуй нам хвости». «Е, щоб і мене убили?!»

Вони тоді як начали рваться і хвости поодривали. Тоді вийшла на вулицю гулять: «Не тільки я куца; і ви куці!»

Селянин, лисичка й вовк

Жив собі один селянин. Збудував у лісі собі хату та й живе. І добре б жилося тому селянинові, та внадилась лисиця по курей. От він зробив капкан коло одної деревини і курочку повісив. Та й пішов у свою хату. Жде собі, піджидає, чи не влізе що у капкан.

Іде собі лисиця та й думає: «От гарно б оце з’їсти курочку». Коли чує — щось пахне. Підійшла ближче, коли дивиться — курка жарена висить. Як схопить її!.. Коли чує — щось її за шию вхопило. Аж то петля так її придавила, що й дихать важко.

Коли йде чоловік. А лисиця й каже: «Сяка-така бридня, та й стій до півдня! Сяка-така плутаниця, та й треба забариться!» — «Та ні, - каже чоловік, — тепер ти відсіль не втечеш». — «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? — каже лисиця. — Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча». — «Добре, — каже чоловік, — я тебе пущу. Гляди ж, не збреши».

Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.

Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» — каже вовк. «Та от, — каже лисиця, — найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». — «А я, — каже вовк, — хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». — «Добре, — каже лисиця, — ходім».

Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує — щось як схопить його за шию. Глянув — аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку — бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, — та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»

Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.

Прийшов чоловік до того дуба — аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.

І з того часу забагатів він добре.

А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Сірко

Був собі в одного чоловіка собака Сірко — тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:

— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут.

Тоді вовк йому:

— А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

— Зроби, голубчику, а вже чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я