Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

існування ще нестерпніше за моє — з такою-сякою маскою на обличчі. А в нього лице голе й настільки беззахисне, що якби по ньому пройшов цілий натовп, воно б залишилося незмінним. Якої гіркої години він прийшов до нас, де його вважають за божевільного, а не за спасителя? Стара дешева одежа, відсутність речей і очі — не дитячі, не скляні, а просто чисті та ясні навіть під землею, в тунелі, де стіни обплетені темними дротами; й усмішка теж не дитяча, не самозакохана — боженьку, для кого він, нащо з'явився цій стомленій безликій юрбі? Хто насмілиться заговорити до нього, не маючи золотих слів і золотого серця? Простягни він руку по жебрані мідяки — і всім стане легше. Шкода слів, а мідяків нікому не шкода. Нічого не просить, нічого не каже, готовий допомогти кожному. Як і всі, я вдаю, що дрімаю.

Чи могла я тоді уявити, що з’ява ангела в метро була пересторогою всім нам? Треба мати право на самотність, а якщо ти не досить сильний, то не відвертайся від торжища, де купують тебе і купуєш-продаєш ти. Досить з тебе здатності впізнавати вісників добра і зла, пам'ятати про них.

...Мертвий білий метелик біля води, через яку переходиш, майже не замочивши ніг. На другому березі — ще один. Лука за річкою здалеку біліє квітами. Таке все тихе, смутне під сонячним пекучим промінням. Зауважуєш кожну деталь: мертвих метеликів, свинцево-важкі ноги, котрими ніяк не дійти до луки, щоб упасти в траву. А небо напнуте, як простирадло: так само цупке, непроникне, і за ним щось мусить бути, але навряд чи інше небо. Нам належить хіба одне, що рухається і не рухається над головою, що є водночас мить і вічність, цілість і частка земного володіння.

За моєю спиною спорожніле місто, куди я незабаром повернуся, побувши свідком наближення катастрофи, що загрожує не лише людям. Це ще подив з присмаком естетства. Я не боюся. Я не бажаю вічно кружляти в метро і бачити, як відбивається моє зістарене самотністю і надією лице в чорних дзеркалах, як сидять навпроти бабця з синіми пожмаканими губами, чоловік з дитиною, в якої болить зуб, дві дівчинки, що вертаються з кіно, хлопець з лицем князя Мишкіна...

Пил, який вкриває траву, пожовклу без дощу, лишає сліди на ногах. Більше не зустрічаю мертвих метеликів, а тільки живих, барвистих, навіть синіх, навіть зелених.

...Сюрчали коники, чорна тля обліплювала стебла ромашок, мурашки повзали по моїх руках, павуки будували мости між травинками. Душив запах сіна, призначеного для корів, котрих зарізали на м’ясо.

— Чи добре тобі в підземеллі? — спитав мене чийсь голос. Я нагло розплющила очі і з острахом глянула в небо. Воно було тверде й непроникне, як склепіння, викладене білими кахлями, з мертвим світильником-сонцем. йшов хлопець, схожий на ангела-хранителя. Він спускався з горба, нахиляючись раз у раз за квітами, щоб зірвати їх. Лице його було блаженне, мов у юродивого. Певно, він йшов за мною аж від міста. Я не потребувала ні його самого, ні його милосердя, бо найбільша мужність зараз — це жити в тому зганьбленому світі, єдиному, якого ми варті.

...Дитя самотності й доброти лежало переді мною на широкому листі лопухів і поволі згасало разом з днем. Воно не було потворне, тільки дуже кволе, приречене на загибель. Йому судилося прожити лише кільки хвилин, доки триває червоний захід сонця, нічого не пізнавши, не побачивши, лише відчути здригання світу напередодні прекрасної катастрофи.

Я обструсила з себе мурашок і швидко пішла назад з безлюдного поля до безлюдного дому з наглухо зачиненими вікнами і зів’ялими вазонами у них, де чути лише цокання годинників і тиху мову забутих книг.

Сліпуче лице осені

...І досі пече сонце, аж піт заливає очі. Спробуй-но вистояти з двома сітками в переповненому автобусі. Та ще в мої роки. Нащо було до всього тягнути й оці троянди? Але ж ти їх так любив, ні любиш і зараз, хоч тепер годі думати, що я бодай трішки взнала тебе за сорок років. Ми ніколи нічого не будемо знати про свого ближнього, хай він навіть сидить у нас на карку. Все життя я присвятила тобі. А могла б влаштувати його інакше. Мріяла: от піде Михайлик на пенсію, будемо жити, як пташки в гніздечку. Опікуватись одне одним в затишній нашій квартирці. Будемо гуляти погожими днями по парку Коцюбинського. Нікуди не квапитись, так і жити до самої смерті серед тихого сяйва нашої осені.

...Боже, як довго я чекав цього! Встиг посивіти, постаріти, з’їхав на пси, як то кажуть. Хіба в такі літа можна щось починати? Треба лягати в труну, щоб не вдатися до старечого ідіотизму. Бі-г-гом! Я жив і не мав часу. Лише робота, робота, робота. А відпочинок перетворювавсь у сон. Я бачив себе вільним десь у лісовій сторожці на краю світу, серед трав, квітів, метеликів і бджіл. І там би я майстрував своїми руками нехитрі речі з дерева або малював картини, намагаючись якнайточніше відтворити довколишній світ. От ніби й маю нарешті все.

Дитинство минуло в найтяжчому голоді. Я не бігав по луці за метеликами з затиснутою в кулаці цукеркою, а повзав по землі з роздутим від трави животом. А ледь навчився ходити, як почав працювати. Зараз думаю — заради чого? Хіба я б помер на цій щедрій землі, якби не длубався у ній, а потім у нескінченних папірцях, звітах? Чи не краще просто ходити по світі, вдовольняючись шматком хліба й пригоршнею води? Боже, мати одне-єдине життя і прожити його так безглуздо й самотньо...

...Це — доля. Так, доля! Що не кажи, а могли б стати щасливими, якби не війна. Мали б цілу купу дітей та онуків. Скількох обминуло лихо, а нас з тобою — ні. Для людей ми стали подружжям, а перед богом — братом і сестрою. Пам’ятаєш, як ми любили одне одного до того, як ти повернувся