Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

збудуємо нову хату, то мусить бути як писанка. Щоб і стіни високі, і вікна великі, і дах з черепиці». Аби здоров’я було. Як нема здоров’я, то ніщо чоловіку не миле: ні худібка, ні поле, ні хата. Як ми за тую хату наробилися! Те дістань, те привези... Чоловік на скіпочку всох з тої праці. Добрий був до мене, царство йому небесне.

Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.

Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався...

Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч — варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли — і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери — ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.

Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть... Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні:

і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».

«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», — думаю, але мовчу, бо гніватися буде.

«Ну, то я приїду в суботу!»

Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.

Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.

Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.

«Може, тата почекаємо?» — кажу.

«Добре, мамо».

Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.

«Як тобі там, сину, чи добре?»

«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».

Рипнули двері. Зайшов чоловік.

«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? — докоряє. — Недовго вже тобі. Почекала б».

Затрусилася я вся, заплакала:

«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»

«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».

Я ж усе, як є, розповіла.

«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».

«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»

«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».

«Ну, нам пора».

«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася...»

«Невільно, Настуню!»

«Може, ви голодні?»

«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».

«Йой, не маю, тільки магазинний!»

«Тоді прощайте!»

Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.

Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той...

Містерія небес

Ще не знаючи кари, ще не знаючи першого слова, яке буде вироком над усім, дарма що мова зараз цінується менше ніж гріш, — чекаю, коли поїзд метро зупиниться в зігрітому людським диханням підземеллі, котре поволі холоне, і я рушу ескалатором у яскраво освітлену ніч, у самотність. Не таку вже й безпросвітню самотність, яка існувала досі, бо мені віднині належить право час від часу згадувати, повертаючись лицем до сонця. Однак, не знаючи ніякої мови, крім здешевленої на торжищах великого міста, переконана, що між нами ніколи не відбудеться розмови і пам’ять згасне, вмре. А поки що в електричці, мовчки плачучи від безсилля у підземному світі, населеному незрячими, байдужими і втомленими напівлюдьми-напівгвинтиками пекельної машини, дивлюсь на ангела, намагаючись не зустрічатися з ним очима. Світло, яке йде від ангела, падає на кожного, але людей все меншає, бо наближається кінцева зупинка, а я вийду раніше, і тоді він залишиться сам під землею, бо на землі його