Клод Кампань - Діти морських туманів

Ось він підійшов до купи піску. Сів на невисоку кам'яну огорожу і втупився нерухомим поглядом кудись перед себе. Що згадував він у ту хвилину? Може, в його уяві ожили нетривкі, легенькі будинки з піску, що їх він ліпив на радість малечі якось під час перерви? А може, снив наяву і згадував оте тихе надвечір'я… Це було два тижні тому, дітей уже позабирали додому, і ми зосталися удвох біля купи піску. Марінетта видерлася йому на руки й принишкла там, потім, коли я її взяла, моє обличчя на мить торкнулося Янового чола…

За хвилину Ян попрямував до мого класу. Заховавшись у сусідній темній комірчині, захаращеній різними іграшками та навчальним приладдям, я бачила, як він увійшов до кімнати, вдихнув незвичні запахи.

«О! Нарешті Фанні зважилась… Ясно-блакитний колір, що ж, непогано… Трохи, правда, скидається на дитсадок…» — мабуть, подумав він. Узяв малярський валик, уважно оглянув його.

«Якщо він мокне у фарбі з учорашнього вечора, то завтра нікуди не годитиметься!..» — можна було прочитати на його обличчі.

Та ось моє серце закалатало сильно й часто. Ян сів за мій письмовий стіл. Спершись ліктями на кришку стола, уткнувся підборіддям в долоні і довго-довго сидів у такій позі, неквапливо розглядав усе навколо: маленькі столики, розставлені тісно один біля одного, нейлонову шворку, на якій висіли вчорашні малюнки дітей: рожево-зелено-блакитна симфонія квітучих яблунь. І ще — біля одного з вікон — дошка з «шедевром» моїх малюків: із пластиліну, соломки, камінчиків, скалок дзеркала та пофарбованих сірникових коробочок вони виконали нашу «творчу тему» за травень місяць: «Вода і сонце — наші друзі».

Обережно, навшпиньках, я підкралася до прочинених дверей і завмерла: мені хотілося зблизька розгледіти вираз обличчя мого друга, не пропустити жодного його жесту.

Зненацька Ян підвівся, відсунув стілець і, трохи примруживши повіки, пильно-пильно розглядав стіл. Не знаю чому, та мені раптом здалося, що якби наш директор увійшов до класу й запитав Яна, що він тут робить, той відповів би:

«Нічого, просто дивлюся на цей стіл… Він нагадує мені інші школи, там, у моїй далекій Норвегії… Поміж двома людьми — цілий світ. Ось цей дубовий стіл у маленькому французькому селі, що притулилося в западині серед невисоких зелених пагорбів… Молоденька вихователька день у день приходить сюди і сідає за нього… Чи не спадало вам на думку, що її не можна уявити без цього столу? Скажіть, хіба може вона жити десь далеко на чужині, серед безкраїх засніжених просторів, де по півроку лютує всевладна зима, а навколо, скільки око сягає,— самі тільки немов сокирою прорубані фіорди?..»

Янова рука ніжно торкалася круглої мідної ручки шухляди. Я почувала, що йому страшенно хочеться відкрити її. Але Ян вагався, — певно, казав собі, що не має на це права. Здалеку долинуло до нас мукання корови, що паслася десь на вигоні,— в такі туманні хмарні дні воно звучить якось особливо сумно, і я подумала, що Янові, певно, здалося, ніби Суверен-Мулен зовсім збезлюднів і він лишився тут сам один, як у пустелі…

Досить було йому відкрити шухляду, і він знайшов би свою телеграму, послану з Лондона в лютому, — я ж берегла її як найдорожчу реліквію.

«Прибуду Кале-Приморський 13 годині четвер звичайно».

У четвер, мій вихідний день, щоб я могла його зустріти. У четвер, бо був колись інший четвер, холодний і похмурий, який належав нам, тільки нам двом! Дорога на Бове — Яне, чи пам'ятаєш ти її? Дзвіниця сільської церкви здіймалася вгору і розтинала морозне небо, немов сонячна шпага. Мені тоді щойно минуло шістнадцять років, і поруч був ти, мій дорослий супутник та друг, і зненацька ти усміхнувся мені…

Потім ти вийшов зі школи, не сказавши ні слова…

Кілька хвилин я даремно прислухалася, сподіваючись почути гуркіт мотоцикла. А тоді, прослизнувши поза живоплотом, нишком подалася на край села і невдовзі побачила тебе: ти сидів біля вікна у маленькій кав'ярні з підвіконнями, на яких стояли вазони з геранню і плющем, — я добре знала ту кав'ярню, бо п'ять разів на тиждень снідала в ній.

Двері було розчинено. Ось почувся голос хазяїна кав'ярні, він упізнав тебе:

— Скажіть, чи ви, бува, не той самий норвежець, якого ми бачили тут то з чоловіком мадам Ферк, то з мадемуазель Фанні, молоденькою вихователькою школи?

— Так, це я. Ми снідали тут разом з нею, два тижні тому, пригадуєте? Он там, за тим столиком у кутку… От що, сяду-но я на те місце. І меню хай буде те саме: кролячий паштет і салат з прованською олією.

Поки сервірували твій столик, ти вийшов і, засунувши руки в кишені, роздивлявся навколо. Мені не видно було здалеку твого обличчя, але я досить добре знала тебе і догадувалася, що вираз у тебе — задумливий і мрійливий. Ти ніби признавався в чомусь цьому маленькому клаптеві моєї землі, яка лежала в чарівному м'якому серпанку травневого дня, оповита легким морським туманом. Над фортечним муром старовинного маєтку звисало нерухоме листя дерев, вода в рові була спокійна-спокійна. Обабіч сільської вулиці, що тягнулася вдалину, здіймалися вгору вузлуваті дуби, наче старезні діди, і кожній хаті тут було щонайменше сто років, Яне, і скидалися вони під очіпками з рожевої черепиці на добрих спокійних бабусь. А далі, в густій траві, яка облямовувала краї шосе, де майже ніколи не проїздили машини, рів усміхався білими стовпчиками.

Чи почув ти глибинний голос мого краю, який мовчазно виспівував тобі свою душу? Сільські діти, які гралися на чистому свіжому повітрі від перших вербових котиків до останніх каштанів, різдвяні дзвони над полями і луками, вкритими незайманим снігом. І яким меланхолійним здається заокруглений круп коня-ваговоза, одного з тих булонських ваговозів, що їх ще можна коли-не-коли побачити крізь блискуче від дощу листя тополь поряд з гуркотливим трактором.

Дівчинка-служниця покликала тебе. Ти востаннє обвів поглядом усе навколо і ввійшов до кав'ярні. У тому залі, де ми були разом, очі твої затрималися на паперових шпалерах з примітивним малюнком, які часто можна побачити в наших краях: пара качок плаває