Клод Кампань - Діти морських туманів

звичаї: дівчат і хлопців, які дуже часто всього лиш жонглюють любов'ю.

Саме в цю мить переді мною виразно постали картини дитинства — кабріолет і стара наша конячина Стріла Амура, поїздки в дощ чи в сонячну погоду аж до найдальших куточків Булонського графства, голос діда з різким місцевим акцентом, різдвяні гостинці,— і я тихо мовила Нікола:

— Твоя правда. Вони ніколи, по суті, не говорили зі мною про Норвегію. Але нехай вони обидва лишаються такими, як є, це мені щохвилини нагадуватиме про мій край і страшенно прив'язуватиме мене до нього.

Нікола якусь мить мовчав і здалеку стежив за Марінеттою, котра хилилася над букетом, жовтими й рожевими квітами, розкиданими на розлогій скатертині лугів. Вогник його сигарети спалахнув яскравіше, і я догадалася, що його розум б'ється над цим, мабуть, нерозв'язним завданням, яке йому здається таким простим.

«Фанні, навіщо тобі так чіплятися за Яна? Чого не послухатися цього хлопця, який пропонує тобі разом із своїм коханням те, чим ти найбільше дорожиш?»

І тут з незвичною для нього різкістю Нікола кинув мені:

— Фан, якщо ти хочеш бути послідовною, то повинна зрозуміти, що одного чудового дня тобі доведеться зробити вибір. І вибирати доведеться… дуже скоро!

Я мовчала. А він уперто вів далі:

— Знаєш, у житті бувають такі хвилини, коли вже не події несуть нас, а ми самі повинні керувати ними. Для того, щоб рівно прокласти борозну, погодься, треба рівно вести плуг!

Це звертання досвідченого хлібороба, для якого кожен клаптик землі священний, до мрійливої садівниці, що залишає рости бур'ян-мітлицю серед доброго зела. Але як розпізнати частку бур'яну і частку добірного зерна? Я не мала ніякої охоти прорубуватися з шаблею серед дикого зілля. Бо я не така вже впевнена, що воно дике, те зілля… Згорнувши руки на колінах, я марила про той далекий час, коли сиділа поруч з Яном у кабіні його грузовика, залита сонячним промінням. Ах, яким усе тоді здавалося простим і гарним! Чому не можна за тихою течією дружби, прихильності і стількох спільних спогадів допливти рівнесенько-гладесенько, без усяких зіткнень і непорозумінь до того високого корабля, що зветься коханням?

— Якби хто міг показати мені мою дорогу, — шепочу я. — Навіть якщо вона виявиться крутою і вибоїстою.

І, схожа на дитину в своєму прагненні безпеки, я повторила:

— Ах, нічого не вирішувати самій, тільки коритися чужій волі. Найбільше в світі я боюсь ошукатися.

Я відчула, як рука Нікола, призвичаєна тримати дерево й залізо, а проте майже по-материнському ніжна, лягла мені на голову, і голос його намагався мене заспокоїти:

— А хіба, дівчинко, так важко підкоритися тому, хто тебе любить?

«Нікола, Нікола! Ти як той могутній вал під час морського прибою. Але чи не буду я тільки холодним і твердим каменем під твоєю ласкою?» Звісно, нічого цього я не могла висловити вголос, я тільки благально прошепотіла:

— Нікола, зрозумій, усе це не так просто… Якийсь час він ласкаво погладжував моє волосся, потім підняв моє обличчя, змусив глянути йому в очі:

— Ні, це не просто, — тихо мовив він, — бо ти безтямно закохана в Яна.

І додав замислено:

— Бути закоханою — це з кожною дівчиною трапляється, це приходить неодмінно — сьогодні чи завтра! Воно приходить і минається, і ніколи довго не триває! Але любити… Фанні Ле Марруа, любити тобі доведеться до кінця життя… І, повір мені, це щось зовсім інше.

Розділ десятий
«ХТО СКАЖЕ, ДЕ ЗЕМЛЯ ВИГНАННЯ!.,
І ДЕ ТІ ОБІТОВАНІ КРАЇ?..»

Треба прийти до школи в неділю і побілити стіни в нашому підготовчому класі…

Я вирішила неодмінно здійснити цей давній план, що зародився в мене ще кілька тижнів тому. Крістіна, певно, зрадіє, коли знову вийде на роботу після пологів. До того ж я сподівалася, що це допоможе мені позбутися прикрих думок, які пойняли мою душу, відколи Нікола через Гійома освідчився мені в коханні… А Ян усе мовчав, не казав ні слова про свої почуття…

Чим ближче підходила неділя, — а я добре знала, що хтось із них, Ян чи Нікола, захоче провести цей день у нас, — тим дужче тіпала мене нервова лихоманка. І от, кинувши в багажник усе, що могло знадобитися мені в школі, я помчала до Суверен-Мулена.

Директорові школи — всього кілька слів:

«Я готую сюрприз Крістіні Ферк. Прошу, нікому не кажіть, що я тут».

Сховавши машину за школою, я почувала себе у відносній безпеці аж до вечора.

День був теплий, хоч хмари і облягли небо. Я старанно водила малярським валиком по стіні. Навкруги було тихо-тихо — такою тишею завжди сповнена безлюдна школа в неділю.

Ніхто з людей, що проходили дорогою, прямуючи до церкви, навіть не глянув на вікна мого класу. Бо ніхто з них і гадки не мав, що хтось може бути зараз у школі. Тим-то я й здригнулася з несподіванки, коли перед полуднем почула добре знайоме торохтіння Янового мотоцикла. Звук той дедалі дужчав, аж поки нараз обірвався десь на північній околиці, біля в'їзду в село.

Невже й справді Ян? Ні, не може бути, щоб Капітан чи Гійом виказали йому мою схованку. Хто ж тоді?.. На всякий випадок я схопила светр, кошик з бутербродами і відступила в глибину кімнати, до дверей, готова щомить сховатися, як тільки…

Минуло кілька хвилин. На дорозі, за живоплотом із жостеру, промайнула чиясь постать. Так, це був Ян. Крізь засклені двері я бачила, як він неквапом пройшов на шкільне подвір'я, уважно розглядаючи все навколо, трохи поблукав навмання по майданчику, потім обійшов гойдалку, кілька разів штовхнув її і, схиливши голову набік, спостерігав, як вона, порожня, гойдається у повітрі.

Про що він думав у ту мить? Що привело