Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

давню таємницю! Відкрив для блага свого пана — князя Василя Костянтиновича.

До речі, тепер уже не князя, а короля! Короля Василя... Ні — мабуть, все–таки короля Костянтина! Constantinus Ruthenorum Rex звучить якось більш гармонійно, ніж Basilius Ruthenorum Rex.

І кому яке діло, що нині його звуть Василем Костянтиновичем? Треба би для початку змусити всю прислугу і всіх близьких іменувати його Костянтином Василем, а потім і просто Костянтином. Звідси й до королівського імені зовсім недалеко: Constantinus Ruthenorum Rex... Звучить як гарно, ех, як же звучить!..

А окрім імені, ще потрібно великий портрет замовити. Величезний такий портрет. На якому він, Constantinus Ruthenorum Rex буде неодмінно в королівській короні, зі скіпетром і державою в руках, із золотим ланцюгом на шиї — з усіма королівськими регаліями. Золото й дорогоцінні камені для такої справи в його скарбниці знайдуться неодмінно. За ювеліром справа не стане, за живописцем теж.

Отже, відсутні фрагменти корони відновимо по наявному оригіналу, з відсутньою державою щось придумаємо. А що ж до іншого...

Інше забезпечать дві речі: багатство роду Острозьких і, мабуть, швидка смерть короля Стефана Баторія. Його дружина Анна Ягеллонка настільки огидна ззовні, що Його Величність відмовився від виконання подружніх обов'язків і облюбував собі окрему від дружини резденцію. Діти у них так і не з'явилися... Та й про яких дітей мова?! Якщо королеві майже шістдесят.

Отже, після смерті короля знов настане період безкоролев'я. Дивна все ж таки держава — Річ Посполита: як в жодній іншій землі, тут неприховано проявляє себе вся сила не короля, а саме королеви! Раніше покійна Бона Сфорца потужно впливала на політику Сигізмунда І Старого, потім Сигізмунда ІІ Августа, тепер все залежить від Анни Ягеллонки...

В будь–якому разі, по смерті Стефана Баторія можна буде обрати слушний момент для здійснення планів Василя Костянтиновича. Зрозуміло, найкраще зійти на польський престол. Але якщо це не вдасться, чому б не відновити руську королівську династію, об'єднавши під своєю рукою весь південний схід Речі Посполитої?!

Constantinus Ruthenorum Rex з династії Острозьких. Звучить же як, звучить!..

* * *

Стоячи в юрбі знаті, що зібралася в кафедральному соборі Вавельського замка через 5 років після описаних подій — 27 грудня 1587 року, Василь Костянтинович із величезною заздрістю й невимовним розчаруванням спостерігав за коронацією нового короля Польського й великого князя Литовського Сигізмунда ІІІ Вази.

На превеликий жаль, грандіозним тронним планам князя Острозького не судилося збутися... принаймні цього разу. Які б великі гроші не обіцяв він майбутнім учасникам сейму, всі вони навідріз відмовилися підтримати на майбутніх виборах кандидатуру православного князя. У підсумку ж запросили католика–шведа, якого з ганьбою вигнала власна протестантська країна. Отак і зійшов на польський трон Сигізмунд ІІІ Ваза.

Бачачи настільки упереджене ставлення до адептів православ'я, невдалий кандидат просто не ризикнув пропонувати власникам південно–східних земель відновити руську королівську династію. Тут варто діяти хитріше, набагато хитріше... Приміром, непогано було б, щоб на відновлений руський трон Василя Костянтиновича закинула хвиля могутнього народного пориву. Історії такі випадки відомі, просто готувати їх потрібно ретельно.

Дуже, дуже ретельно!..

Частина ІІ
Два повстання
Шахова партія №2
Пішак, що не став ферзем
Англія, вісімдесяті роки XVI століття

Луна кроків, що наближалися, розносилася розкотисто під склепіннями просторої галереї стародавнього родового замку, попереджаючи про наближення довгоочікуваного супротивника, не гірше від справдешніх глашатаїв. Хазяїн турніру був готовий до гри, хоча із зовсім незрозумілої причини відчував якесь трепетне хвилювання. Чому?.. Важко сказати.

Багато років тому... Скільки ж часу минуло відтоді?! П'ятдесят, шістдесят років?.. Якщо чесно, то про це навіть подумати лячно! Що більше шістдесяти років — це точно. А може, й всі сімдесят?! Цілком можливо. Стільки всього сталося за цей непростий час, що літній аристократ не тільки втратив рахунок рокам, але й іноді плутав черговість подій.

Та лише одна подія в його житті не піддавалася сумніву: чудова перемога на незвичайному шаховому турнірі, в тому самому змаганні, де юний аристократ–англієць виграв шахову партію і через те неймовірно звеличився з–поміж інших розенкрейцерів.

У роки його юності він жив у власному світі й був байдужим до всього, окрім шахів. Лише ця найшляхетніша гра викликала в серці самотнього, дивного юнака любов і пристрасть, будила від сну його дрімотливу душу!

Пам'ятається, він боровся чи то з генуезцем, чи з флорентійцем, чи з падуанцем, чи з веронцем, чи... Загалом, з якимсь італійським синьйором, а інше не настільки важливо! Бо важливо зовсім інше: у результаті гри італієць із озерного замка програв, і перемога дісталася йому — спадкоємцеві воістину шляхетного англійського роду. Пам'ятається, емоційний хазяїн–італієць був вельми засмучений таким результатом партії. Та й прогноз подій, проголошений гостем, не сподобався колишньому гросмейстерові. Хоча незабаром він блискуче справдився.

Все своє довге життя англієць успішно грав у шахи, зустрічаючись із принцами, графами, маркізами й іншими аристократами. Грав у палацах, у зелених парках, у затишних вітальнях. Грав легко, з незмінним азартом і ніколи не боявся програти. Доля відчувала це й щоразу підносила своєму улюбленцеві чергову перемогу. Фортуна благоволить переможцям — хіба ж ні?.. Мабуть, що так.

Але чому ж він хвилюється цього разу?! Невже наближається його черга програти?! Хазяїн турніру не розумів цього. Попри поважний вік, англієць перебував у прекрасній формі. І все–таки щось незрозуміле змушувало хазяїна турніру тріпотіти...

Плавно відкрилися важкі різьблені двері, й глянувши на них, благовидний сивобородий старий нарешті зрозумів, що лихе передчуття, яке мучило його, було аж ніяк не даремним.

Поріг ігорного залу переступив гість, якого гросмейстер очікував побачити найменше. Ним виявився священнослужитель. Судячи з лілових кольорів биретти