Ален Бомбар - Один в океані

1. Хочу, щоб ці нотатки лягли в основу книги, всі авторські права на яку заповідаю Жінетті Бомбар, моїй дружині.

2. Вказівки і розпорядження моїй дружині і моїм дітям.

3. Вважаю за потрібне заявити, що ні в якому разі не можна дозволяти авторам книжок для потерпілих вбивати морально тих, для кого призначена їхня писанина. Всі ознаки наближення до землі, перелічені ними, — цілковита брехня, що вбиває людей.

Наостанку хочу сказати: експеримент тривав п'ятдесят днів і цілком підтвердив мою теорію — на більше людських сил не вистачає. Те, що я загинув, зовсім не позбавляє надії потерпілих.

Також було б бажано, щоб у програму з астрономії для ліцеїв та шкіл включили курс практичної навігації.

Неділя, 7 грудня. Знову на обрії нічого не з'явилося. Однак я не думаю, що перебуваю від берега дуже далеко. (В цьому місці почерк став чіткішим.) Треба допливти живим хоч би заради Жінетти, Наталі, Рено і Анни. Але як це страшно й важко!

Безжально пече сонце. Дошкуляє спрага. Мої запаси прісної води кінчаються — лишилося ще якихось 5 літрів. А скільки літрів води довелося тоді вилити за борт! Риби ловлю небагато, але її цілком вистачає. Невже я знову змушений буду пити морську воду і риб'ячий сік? Для мого хворого шлунка це просто жахливо. Вчора північний вітер відніс «Єретика» на 18 миль південніше, і найближчий до мене острів Дезірада лишився осторонь. Тепер вітер знову ледве дихає — просто вмерти можна з відчаю.

Проте морські довідники переконують: «Найбільш сильний і постійний пасат буває в районі Антільських островів з листопада до березня або квітня. В цей період він дме здебільшого в північному напрямку, тобто із сходу-півночі-сходу на північний схід, з середньою швидкістю 4 за Бофортом» («Антільські острови», т. II, стор. 8, рядок 9-15).

Як можна друкувати такі жахливі речі! Коли завтра або післязавтра не побачу землі, я остаточно складаю зброю.

16 годин 30 хвилин. Геть усі змовилися проти мене: знову здійнявся вітер, але він жене «Єретик» на південь. Не щастить мені та й годі. Нічого не вдієш, на південь так на південь. Попереду шлях відкрито аж до острова Гренада — до нього 240 миль. Шкода, що дрейф так уповільнює рух «Єретика».

Усе свідчить про близькість землі… тільки вона чомусь не з'являється. Подекуди пливуть маленькі шматочки дерева, за човном іде косяк риб, дуже схожих на летючих оселедців. Всього цього не побачиш серед океану, далеко від берега. Але я хочу побачити саму землю!

Понеділок, 8 грудня. Землі ще не видно, зате знову настало безвітря. Прикро робиться, коли згадаєш, що такий тип, як автор книжки для потерпілих на морі, пише брошуру для американського флоту і в ній теж помиляється на кожному кроці. Автор заявляє, що фрегата лише одного разу бачили за 300 миль од берега, а я сам бачив його в середу і відтоді проплив понад 300 миль.

Уранці в суботу я бачив знову трьох тропічних птахів. Автор довідника запевняє, що в такому разі до берега 60–80 миль. Нехай навіть 100 миль! Припустімо, я з суботи до неділі пройшов щонайменше 40 миль і до понеділка ще 40. Отже, мусить лишитися миль 20. Проте на обрії знову нічого не видно, і попереду ще один день спеки. Сьогодні п'ятдесятий день плавання. В середньому я пропливаю за добу 54 милі. На початку плавання я просувався швидше, останнім часом швидкість моя зменшилася до 30 миль за добу.

Щоб пропливти 550 миль до Канарських островів, мені вистачило 11 днів. А зараз я повинен подолати відстань у п'ять разів більшу. На це потрібно 55 днів. Отже, я припливу в суботу.

В мене зосталося мало прісної води, а пити морську воду тепер я не можу, бо в мене хворий шлунок. Риба ловиться погано, вона боїться мене і не йде на гачок. Ну, та не біда, мені цілком вистачає летючої риби, що падає в човен. У крайньому разі з'їм непорушний запас харчів і умру. Той, хто писатиме книгу для потерпілих на основі мого експерименту, повинен особливо підкреслити, що зустріч з птахами різних видів свідчить про наближення землі, але берег може бути ще за сотні миль. Я остаточно зневірився, проте триматимуся до останнього.

Якби я міг точно визначити свої координати! Мені здається, що коли б я напевно знав, де перебуває «Єретик», хай навіть і далеко від берега, мені все ж було б легше. Думаю, що всі пароплавні та авіаційні лінії приводять західніше від островів, по Карібському морю. В такому разі в мене немає жодного шансу побачити судно чи літак.

Навіть не віриться: одного дня дув такий вітрище, що я навіть кинув плавучий якір. Тепер вітрило підняте, і я не згорну його нізащо. Але вітру знову немає. Що робити? Як позбутися цього почуття невпевненості?

14 годин 30 хвилин. Маєте!.. Точнісінько така погода, як і минулої п'ятниці: мертвий штиль і обвисле полотнище вітрила. Хай живе пасат! Мені можуть сказати: це ж вірна прикмета того, що земля недалеко! Так покажіть мені ту землю! Я і завтра не сподіваюсь її побачити, бо навряд чи зрушу з місця.

16 годин 30 хвилин. Океан хвилюється, отже, десь є вітер, але тут, біля мене, хоч би дихнув. Спека і спрага.

17 годин. Я перебуваю менш ніж за 40 миль од острова Домініки, та все одно мені до нього ніколи не допливти, бо немає вітру. (Далі в щоденнику почерк стає зовсім нерозбірливим, таким я ще ніколи не писав.) Який жахливий день чекає мене!

Навколо панує тиша. Дивлячись на слід «Єретика» за кормою, я раптом помітив удалині якесь чорне тіло, плоске і блискуче. Воно швидко наблизилося, і я зміг добре роздивитися білуваті плями та лискучу шкуру істоти, що нагадувала рухливий плоский щит. Коли потвора вже була за п'ятнадцять метрів од човна, я зрозумів, що це гігантський скат, або «манта». Всупереч здоровому глузду я заспокоївся, бо