Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Вона мені сказала: «Усі кажуть, що на нас чекають великі зміни. Матуся навіть побоюється, щоб, бува, зовсім не довелося припинити торгівлю. А я гадаю, вона не розуміє головного — адже що не день, навпаки, то більше людей заходить до нас у крамницю. І коли, як не під час великих подій, відзначитися простій людині? Отож, Шарлю, пильнуй гарненько, не лови гав… Станеш відомим, незалежним, і хтозна… Віолета Пежо, либонь, стане прихильнішою».

Жак похитав головою:

— І ти вважаєш це за обіцянку?

— Аякже! Віолета — вередуха, але й такі слова — для неї обіцянка. Адже вона на них ой яка скупа! Та й не в словах справа. Вона так на мене дивилася, так усміхалася… Ні, ні, Віолета не передумає! — упевнено додав Шарль.

— Ну то що ж перешкоджає? Тобі залишається тільки здійснити якийсь подвиг.

Але, не помічаючи насмішки в словах друга, Шарль простодушно мовив:

— Дивлячись що вважати подвигом. Я так розумію подвиг: коли ти, не боячись, ризикуєш життям або чимось дуже дорогим для тебе, йдеш напролом заради чогось дуже важливого, у що ти щиро віриш.

Жакові подобалося, як міркує Шарль. Це було не схоже на те, як пишуть у книгах, але дуже вірно.

— Гадаєш, з ними обома так просто порозумітися — з Віолетою і пані Франсуазою? — вів далі Шарль. — От утовкмачила твоя тітка собі в голову, що повинна за життя влаштувати щастя дочок. Жанета — слухається, а от з Бабетою їй буде нелегко.

При згадці про Бабету Жак насторожився. Він не розумів, до чого хилить Шарль.

— Бабета так легко не поступиться, — мовив Шарль.

— А чим вона має поступатися?

— От дивак! Живеш з ними поруч і не знаєш, що пані Франсуаза надумала видати її заміж за сина нотаріуса Лефатіса…

— За пана Лефатіса? А він?

— Та він сам ще нічого не знає. Адже твоя тітонька ні перед чим не зупиняється. Їй запало в голову, що тепер почнуть видавати нові закони, і судові, адвокати, нотаріуси підуть угору. Чим же в такому разі Лефатіс не наречений? Вона не зважає на те, що він і не мріє про Бабету, і сумніву не має, що його умовить. А втім, може, й справді, якщо його напоумити, він не відмовиться. Тільки от з Бабетою їй буде важче…

— Звідки ти все це знаєш? — Жак аж сполотнів.

— Від Віолети. Та ти не турбуйся! — заспокоїв Шарль товариша. — Це Бабета придумала, а пані Франсуаза. Я тобі для того й розповів. Поговори з Бабетою відверто.

— Якби я тільки міг!

— Ти? — Шарль сторопів. — Ну, коли ти відступаєш перед дівчиною, що ж лишається мені?

Жак нічого не відповів, і вони пішли мовчки. Потім Шарль сказав, продовжуючи почату розмову:

— Пригадуєш, ти розповідав мені про Муція Сцеволу, як він брав участь у змові проти етруського царя Порсени?

— Пригадую, звичайно. Ну то й що?

— Так-от, я запам'ятав слово в слово, як ти казав: коли Муція схопили, він, аби довести свою мужність, у присутності царя поклав праву руку у вогонь жертовника, і вона згоріла…

— І через те йому дали прізвисько Сцевола, що означає по латині «Лівша». Ну і що ж далі?

— Я цього не забув і вже двічі пробував…

— Що пробував? — зацікавився Жак.

— Палив руку…

Жак весело засміявся.

— Це здорово! Та я гадаю, друже, що ти даремно катував себе. Зачекай палити руку, вона може тобі ще дуже згодитися, і найближчим часом…

— Ти маєш на увазі Віолету?

— Та ні, вона тут ні до чого. Просто коли послухаєш, що говорять в Пале-Роялі, мимоволі стискаєш кулаки й думаєш: «Вони можуть мені знадобитися».

— Ти маєш рацію! — палко відгукнувся Шарль. — Будь певний, тобі не доведеться за мене червоніти… Ким-ким, а боягузом я не буду…

Тільки-но Жак зібрався відповісти Шарлю, як його увагу привернув чоловік, який ішов їм назустріч.

— Яке знайоме обличчя!.. — Жак обернувся до Шарля. — Де я його бачив?

Поважний пан у скромному чорному костюмі й береті, типовий представник третього стану, неквапливо наближався до них. Де ж міг Жак бачити це обличчя? І раптом з-під важких повік на нього глянули водянисті очі. Порожні очі!

— Та це ж Біанкур! Той Біанкур, до якого я ходив купувати книжки! — прошепотів Жак другові. — Але що це за маскарад? Адже він дворянин і йому не личить цей костюм! Та ще чорний берет на голові! Це він! Тепер у мене немає більше сумнівів!

— Виходить, він не тільки донощик, а й сищик? — розгублено запитав Шарль.

— Як їх не називай: сищиками, донощиками, шпигунами, у них ремесло одне.

Тим часом Біанкур зупинився, ніби чекаючи їх.

— Ходімо!.. — рішуче скомандував Жак і рушив просто до Біанкура. — От бачиш, зустрічі з нами ти не минув! — загримів Жаків голос. У вухах хлопця ще звучали волелюбні промови ораторів Пале-Рояля, а чоловік, який занапастив Фірм єна, стояв перед ним. — Не втекти тобі від розплати! Насамперед відповідай, де Фірмен Одрі?

Щось грізне видалося Біанкуру в позі юнаків, які підступали до нього. «Невже цей хлопчак — один з авторів листа? Хто його під'юджив? — промайнуло в голові у Робера. — Але яке йому діло до Фірмена? Що може бути у них спільного?»

— Який Фірмен? — отямившись, сухо запитав Робер і квапливо засунув руку в кишеню, ніби щось там намацував. — Я не знаю ніякого Фірмена.

— Не бреши! Не викручуйся! — Жак аж кипів од ненависті. В пориві нестримного гніву він схопив Пуайє за барки й почав термосити.

Шарль кинувся з іншого боку і вже замахнувся, та його зупинив голос Біанкура:

— Удвох на