Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— А діло було так: надумали коти й миші відтепер жити у мирі й забути колишні сварки. «Хай буде у нас конституція, і ми всі їй підкоримося!» Сказано — зроблено! І Обрали коти вісім представників, миші — шість, але тут миші сказали: «Панове, однак ви дужчі від нас, то давайте будемо мати хоч представників порівну: вас восьмеро і нас восьмеро». Коти погодилися, та, тільки-но стало шістнадцять представників, коти заявили: «Надалі ми обговорюватимемо всі питання окремо од вас, а ви — від нас». Залишившись наодинці, коти постановили: «Беручи до уваги, що мишаче м'ясо смачне і що ми їли мишей протягом віків, ми й далі їх їстимемо!»

Притча мала великий успіх. Нареготавшись уволю, Жак, Шарль і бондар попрямували туди, де ще якесь видовище викликало скупчення людей.

Підступившись ближче, вони побачили, що хлопчик років шести, міцно вмостившись на плечах високого носильника і звісивши ноги йому на груди, високо підняв над головою невеликий шмат картону. На ньому вуглиною було написано:

ВИРОК ФРАНЦУЗЬКОГО НАРОДУ:

вислати пані Поліньяк за сто льє від Парижа, принца Конде — також, графа д'Артуа — також!

— Ну й допекли ж народові ці принци та графи, коли проти них повстають і діти! — сказав Шарль, сміючись.

А бондар додав:

— Кажуть, попереднього короля розоряла мадам де Помпадур, а ця сама пані Поліньяк розоряє не короля, а королеву. Вона її найближча подруга і через те без ліку будує собі особняки та замки, купує дорогі наряди… Їй королева не відмовляє. А гроші ті ж самі, народні. Король чи королева їх витрачає — один чорт. І все з кишень тих, хто працює, не розгинаючи спини…

— А брат короля, граф д'Артуа, — підхопив літній чоловік, що стояв поруч Жака, — лише від своїх будинків і угідь одержує на рік понад два мільйони прибутку. І все одно бере з королівської казни, як з власної кишені. А принц Конде, той… — Літній чоловік готовий був і далі продовжувати свої пояснення, але гомін і крики біля одного з кафе привернули увагу друзів.

— Що там сталося? Чого гамір? Ану, погляньмо!

Шарль потяг Жака за рукав туди, де біля столиків, винесених просто в сад, утворився натовп. Поки вони проштовхувалися, Жакові, який з цікавістю роздивлявся всіх, здалося, що в натовпі майнуло знайоме обличчя. Майнуло й зникло. Десь він бачив ці опущені важкі повіки!

Друзі підійшли ближче й побачили те, що заволоділо увагою цього гурту парижан.

Щільно оточений людьми, у центрі натовпу стояв чоловік близько п'ятдесяти років, судячи з одягу — чиновник, з довгим, аж до плечей, волоссям, з широким кирпатим носом, що надавав його обличчю нахабного виразу. Настрій натовпу був явно ворожий: затриманий, мабуть, дуже завинив.

— Схоже, що вони хочуть влаштувати самосуд над цим писарчуком! — сказав пошепки Шарль.

Але хоч як тихо він говорив, його почув широкоплечий хлопець, що стояв поруч.

— Який це писарчук? Це сищик!

— Сищик?! — вигукнули Жак і Шарль одночасно.

— Зараз будемо його бити! — загодя радіючи розправі над ненависним нишпоркою, повідомив широкоплечий. — Адже ми застукали його на місці злочину. Він завжди тут крутиться, з усіма затіває розмови, до всього прислухається, а сам усе примічає та бере собі на розум. А сьогодні до такого нахабства дійшов, що на очах у всіх витяг записник і давай строчити. Ми вихорили у нього аркуш, а там донос з описом того, що говорив рознощик газет Тюрпен, продаючи свої газети! Зараз ми йому покажемо! — І широкоплечий стиснув кулаки.

Та хлопцеві не вдалося здійснити свої наміри. Тільки зараз Жак помітив у натовпі Огюста Адора. Проштовхуючись ближче до затриманого, Адора гукнув:

— Не варто бруднити руки об цього негідника! Ми влаштуємо йому кару не стільки жорстоку, скільки ганебну! По-перше — геть одяг, який йому не личить, його носять судові, а вони в основному порядні люди! Але перед тим запитаємо згоди у потерпілого. Як ти, Тюрпен, згоден?

Тюрпен, чоловік років тридцяти, з широким обличчям, розплився в усмішці:

— Згоден! Я як усі!

Пропозиція Адора сподобалася. Десятки рук потяглися до сищика. Коли ж він, жалюгідний, тремтячий, залишився в самій білизні, Адора схопив зі столика кафе картонне меню і на звороті його написав великими буквами: «ДОНОЩИК!»

Йому не довелося пояснювати, для чого потрібен цей напис.

Під гучний сміх і тюкання натовпу його почепили донощикові на спину.

— А зараз геть звідси! — скомандував Адора. — Та швидше! Але стережися! Напису не знімай, поки не дійдеш додому!

І сищикові довелося з ганебним ярликом на спині пройти алеями Пале-Рояля і вийти на вулицю. А навколо всі сміялись і з презирством показували на нього пальцями.

Попрощавшись з бондарем, друзі вийшли з Пале-Рояля і попрямували вздовж Сени до Нового мосту. Тут ще не було парапетів, і легенький річковий вітерець, не зустрічаючи на шляху жодних перепон, приємно обвівав їхні розпашілі обличчя.

Частина Парижа, що знаходилася на лівому березі Сени, відрізнялася від правобережної, ніби це було зовсім інше місто. Тут розташувалися лише верфі та убогі халупки, в яких тулився бідний люд.

Промови, яких друзі наслухалися в Пале-Роялі, були такі захоплюючі, що Жак, йдучи поруч Шарля, зосереджено мовчав.

Він повторював у думках слова промовців, які найбільше йому сподобалися.

А думки Шарля уже повернулися до того, що його дуже хвилювало останнім часом. Йому не терпілося поділитися цим з Жаком. І він звернувся до нього без будь-якого зв'язку з тим, про що вони нещодавно говорили:

— Вона не зневажає мене! Вона згодна!

Не треба було пояснювати Жакові,