Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— О, це справді романтична історія! — здивовано вигукнув Вільмовський. — Ще досить рано, а в степу так тихо, хоч мак сій. Можливо, хитрі динго вже виявили нашу присутність. Дуже просимо розповісти нам про експедиції вашого дідуся зі Стшелецьким. Це нас дуже цікавить, будь ласка!

— Розкажіть, будь ласка, розкажіть, — приєднався до батька Томек. — Адже ви мені ще в потягу обіцяли розповісти про Стшелецького!

— Розкажіть, пане професоре, це нам справді цікаво, — додав і боцман.

Бентлі не примусив себе довго просити й, запаливши люльку, почав розповідь:

— Після відкриття Австралійських Альп і гори Костюшка Стшелецький рушив на південний схід. Крім мого дідуся, у цій експедиції його супроводжував також Мак-Артур, один із піонерів Нового Південного Уельсу. Вони виявили між пасмом Австралійських Альп і Тасмановим морем родючу й багату країну, перерізану численними річками та вкриту великою кількістю озер.

Стшелецький не міг натішитися красою та багатством Нової Землі. На честь губернатора Австралії він дав їй назву Гіппсленд. Був переконаний, що в майбутньому це буде найбагатша область континенту. І не помилився у своєму передбаченні. Він склав точну карту Гіппсленду, накидав план майбутніх меліоративних робіт, після чого, мандруючи вздовж річки Латроб, дійшов до її джерел, розташованих у горах.

Одного дня Мак-Артур, який виконував обов’язки адміністратора експедиції, заявив, що запаси продуктів у них закінчуються, тому необхідно подумати про повернення. Стшелецький не хотів навіть слухати про це. Він вирішив іти на південний захід у напрямку недавно закладеного Порт-Філліпа, теперішнього Мельбурна, щоб визначити поселенцям дорогу до Гіппсленду.

Не гаючи часу, вони перейшли вкрите лісами гірське пасмо й опинилися в лісостепу. З глибини материка дув гарячий, сухий вітер. До Порт-Філліпа залишалося ще близько сотні кілометрів, але з кожним днем маршу місцевість ставала щораз дикішою й важкопрохідною. Всі річки й струмки від страшної спеки повисихали. Мандрівники не могли поповнити запасів води.

Рідкий лісостеп почав поступово переходити в скреб. Зрештою, справа дійшла до того, що експедиції довелося пробивати собі дорогу через гущавину карликових акацій та евкаліптів і через високу траву, відому під назвою спініфекс. Повна відсутність четвероногих і птахів найкраще свідчила про дикість цього району.

До мети експедиції залишалось ще близько шістдесяти кілометрів, коли шлях їм перетнув природний живопліт із кущів. Мак-Артур радив повернутися, але Стшелецький не погоджувався на це через нестачу харчів і води. На його думку, від загибелі серед убивчого скребу експедицію міг урятувати лише невпинний марш на південь. Мій дід підтримав Стшелецького, оскільки беззастережно вірив у його досі безпомилковий інстинкт мандрівника. Нестача корму та води змусила їх зарізати коней і залишити цінну колекцію мінералів, які зібрав польський мандрівник під час тривалої подорожі.

Експедиція пішла на південь. Майже цілих три тижні вони пробивались через твердий, сухий скреб, колючий, як голки тернини. Крім голоду й спраги, їх почала мучити невпевненість, чи правильно вибрано напрямок. Незважаючи на відчайдушні зусилля перед лицем смертельної небезпеки, вони проходили від трьох до п’яти кілометрів за добу, відпочиваючи лише кілька годин у найспекотнішу пору дня. Необхідність прорубувати собі дорогу крізь гущавину виснажувала й без того сильно ослаблених мандрівників. Колючі кущі ранили їхні тіла, рвали одяг. Рани не гоїлись, від одягу залишились самі клапті.

На двадцять четвертий день маршу вони вже ледве пробивали собі дорогу. Низькі кущі не давали тіні, а спалена сонцем, потріскана земля ховала в собі величезну кількість пасток для втомлених ніг подорожніх. Люди були так ослаблені, що деякі з них просили залишити їх напризволяще. Стшелецький своїм прикладом закликав усіх не здаватись і запевняв, що скреб незабаром скінчиться.

На двадцять шостий день маршу рано-вранці один із тубільців раптово зупинився. Він витягнув свою схудлу шию й почав широко розкритими вустами вдихати сухе, гаряче повітря. Стшелецький підхопив його під руку. Йому здалося, що тубілець перебуває вже в агонії, але той прошепотів:

— Дихай, сильно дихай…

На превелику свою радість, Стшелецький переконався, що досі гарячий і сухий вітер тепер містить більше вологи. Вони наближалися до узбережжя. Вбивчий скреб закінчився. Стшелецький відразу сказав про це супутникам. Підбадьорені надією на порятунок, вони знову рушили на південь. Скреб ставав рідшим, але вони були настільки виснажені, що не могли пришвидшити ходу. Коли настала ніч, вони лягли на спалену спекою землю. Голод і спрага не давали їм заснути. Вони лежали один біля одного в могильній тиші пустелі, вдивляючись затуманеними очима в зорі, що блищали на небі. Тоді вони вперше за кілька тижнів почули виття динго…

Бентлі перервав розповідь. У цю мить у степу, десь поблизу огорожі навколо пасовища пролунав дивний і моторошний звук. Спочатку низькі тони поступово підвищувались, аж нарешті перейшли в різке скавуління. Мисливці мимоволі здригнулись, а Томек злякано схопив Бентлі за плече.

— Що це? — пошепки спитав Томек. — Що це може бути?

— Динго підходять, — тихо відповів Тоні.

— Так, це голос динго, — підтвердив Кларк.

— Ось реалістичне закінчення чудової розповіді! — прошепотів Смуга.

— Скажіть іще, що сталося з експедицією Стшелецького, — попросив Вільмовський.

Бентлі півголосом закінчив свою розповідь:

— Дикі собаки перебувають там, де можна знайти якусь поживу. Таким чином, виття динго було знаком для мандрівників, що вони наближаються до кінця вбивчого скребу. Так і було насправді. Незабаром вони щасливі, хоч і страшенно виснажені, добрались до Порт-Філліпа.

— Славний чоловік був цей Стшелецький. З таким можна й у вогонь, і у воду, — схвально сказав боцман Новицький. — Коли я несподівано почув це пекельне виття, то мене аж морозом усипало. Хай їй біс, такій країні, де дикі собаки виють ночами, як упирі!

Протяжне виття почулося значно ближче. Немов луна, йому відповіли динго, які були трохи далі.

На пасовищі запанувало пожвавлення. Вівці почали збиватися в гурт. Тупіт копит мішався з меканням наляканих тварин. Коротке, переривчасте завивання лунало вже біля самої загороди.

— Ці бестії знахабніли, — буркнув Кларк. — їх дивно вже чекає солідна порція свинцю…

— Їх, напевне, декілька, — прошепотів Томек.

— Мені здається, що біля