Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

прохання… Прошу мені вірити і точно виконувати мої вказівки, — мовив я значливо.

— Звісно, сеньйоре адвокате. Я все робитиму, як ви скажете. Аби тільки Маріо повернувся додому.

— Повернеться. Найпізніше завтра до полудня ви будете вдома. А зараз вислухайте мене спокійно й уважно. Нам доведеться взяти назад обвинувачення проти інституту Бурта, а також відмовитися від усяких домагань на авторський доробок вашого колишнього чоловіка, Хосе Браго.

— Розумію, — сеньйора де Ліма кивнула головою і значуще глянула мені у вічі.

Я збагнув, що Долорес витлумачила мої слова як маневр повести далі боротьбу з Боннардом, необхідний для безпеки Маріо. Чи міг я лишити її при цій думці? З одного боку це було б зручно, але, безперечно, не дуже чесно.

— Я не впевнений, чи ви правильно оцінюєте ситуацію, — промовив я. — Я не належу до легковірних людей, але мушу вам сказати: ви надаремне звинувачуєте свого брата в брехні й закидаєте йому надмірну довірливість. Хосе Браго справді живий, хоч і не в тому значенні, в якому ми звикли це розуміти. Живий не весь він, не його тіло, а, так би мовити, його думки, його особистість, його «я», одне слово, те, що ми звикли називати «душею». Зрештою, вам це найкраще розтлумачить професор Боннард…

— Я розумію. Все розумію, — квапливо запевнила сеньйора де Ліма.

— Але ж, мамо! Ти не віриш?!.. Маріо докірливо дивився на матір.

— Вірю, синку. Вірю! Можливо, ти маєш рацію. Я ще не зовсім розумію, але… Коли сеньйор адвокат каже і ти теж… І доктор сеньйорина Далі… Сеньйор професор дозволив тобі повернутися додому, правда? — несподівано звела вона розмову на інше.

— Ну що ти… Я завжди міг вернутися. Тут інша причина…

Хлопець запитливо глянув на мене.

— Яка причина? Скажи, синку, — в голосі Долорес я відчув тривогу.

— Ви, сеньйоро, надаремно й досі підозрюєте професора Боннарда в лихих намірах, — втрутився я в розмову. — Професор не силував Маріо лишатися тут. Присутності сина потребує Хосе Браго.

— Ах, Хосе…

Долорес розпачливо глянула на мене. Я вирішив довести розмову до кінця.

— Склалося так, що відсутність Маріо може негативно позначитися на психічному стані Хосе Браго. Правда, професоре?

— Я бачу, ви чудово поінформовані або незвичайно здогадливі, — відповів учений тоном, який, на жаль, не міг розвіяти сумнівів сеньйори де Ліма.

— Тому я й хотів вас попередити, — вів я далі незворушно, — що Маріо повинен регулярно, можливо, навіть через кожні кілька днів провідувати свого батька.

— Так, мамо! — схвильовано підхопив хлопець. — Я мушу приїздити сюди! Я йому потрібний!

— Звичайно! Ти провідуватимеш його, коли твоя воля, — поквапилась відповісти сеньйора де Ліма, хоч видно було — вона не сприймає всерйоз жодного слова. — Я сама привозитиму тебе сюди… Але ми заважаємо сеньйорові професору, — знову перевела вона розмову на інше. — Може, нам уже час їхати… — почала вона і затнулась, непевно глянувши на мене.

Тепер на мене чекала найважча частина розмови. Чи годі буде мого авторитету, щоб переконати її перебути ніч в інституті?

— Я гадаю — нам поки що нема чого поспішати… — обережно почав я. — Вже досить пізно, а нічні поїздки не вельми приємні… Сеньйоре професоре, у вас знайдеться для гостей якась кімната?

Долорес перелякано дивилася на мене.

— О, навіщо завдавати сеньйору професорові клопоту…

— Який там клопіт… — пробурмотів Боннард, що, певно, мало означати запрошення.

Цієї миті в холі знову з'явився молодий індіянин. Підійшовши до Боннарда, він щось сказав йому, але я не почув. Професор кивнув Катерині, і всі троє, перше ніж я встиг запитати, що сталося, квапливо вийшли. Сумніву не було — трапилося щось важливе. Однак я не мав часу на роздуми, бо сеньйора де Ліма заходилася мене допитувати, чому я так дивно поводжуся.

— Навіщо нам ночувати тут? Адже це безглуздо! Я справді боюся… — говорила вона, благально дивлячись на мене. — Краще вже поїдемо в «Каса гранде».

— Ми мусимо тут лишитися, щоб з'ясувати справу до кінця. Це раз! А коли говорити про «Каса гранде», то я не знаю, чи Маріо… — я замовк.

— Я туди ні за що не поїду! — прохопився Маріо.

— Ну, то ми можемо переночувати в мого брата! — не поступалася Долорес.

— Я лишаюсь тут, — квапливо сказав священик. — А зрештою… я ж казав тобі, Долорес… Передусім ти повинна сама побалакати з Хосе.

— Я?!

— Адже я казав тобі…

— Ти, мабуть, жартуєш…

— Ні, Долорес. Цього хоче Хосе. Йому не можна відмовляти…

— Ти знову за своє? Поясніть йому, сеньйоре адвокате…

Вона не докінчила, бо в хол повернулися Боннард і Катерина.

— Куди ви поділися, професоре?

Вчений не відповів на моє запитання. Він простяг до мене руку, в якій тримав невеличку пластмасову коробочку. Я подумав, що це портсигар, і вже потягся було до коробочки, але, на мій подив, професор квапливо відсмикнув руку і швидким кроком підійшов до сеньйори де Ліма.

Аж тут у наших вухах залящав пронизливий свист. Він линув саме з тієї невеличкої коробочки.

— Віддайте! — наказав Боннард, вимикаючи апарат і кладучи його на столик.

— Що? У мене… нічого немає! — бліднучи, пробурмотіла Долорес.

— Ви знаєте, про що я кажу! Віддайте добром! Інакше я накажу обшукати вас.

В очах Долорес з'явився страх.

— Ну, хутчій! Не гайте часу!

Вона розпачливо глянула на мене, потім на свою сумочку. Нарешті, відкрила її тремтячими руками і вийняла губну помаду в пластмасовій оправі — ту саму, яку перед від'їздом із «Каса гранде» приніс їй да Сільва.

Професор Боннард витяг із кишені хусточку.

— Покладіть на стіл!

Долорес, трусячись, виконала наказ. Бон-нард узяв