Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Орест ще кілька разів перевернувся з боку на бік і таки підвівся. Накинув на плечі старий дідів сардак й ступив у сіни. Навпомацки зняв з жердки листок тютюну, вийшов на подвір'я, присів під вікном на колоду. Тихо, аж у вухах коле. На небі ні місяця, ні хмар, одні зорі, та такі чисті, неначе вмиті. Трохи посидів, дослухаючись, потім розтер у долонях півлистка тютюну, дістав газетку, скрутив цигарку. Сірників у сардаку не знайшов, довелось повернутися до хати. Добре, що хоч Христина спить. Понад усе тривожився за неї і гриз себе через те, що притягнув сюди, на Дідову Буду, проклятуще золото… Намацав за комином коробку сірників і, тихо ступаючи босоніж по долівці, знову вийшов у сіни. Запалив, затягнувся так, що аж за печінку шкрябонуло, і сховав цигарку в рукав. Не знав уже для чого — потреби поки що ніби не було — намацав над одвірком, за дошкою, приклад карабіна. Зброю тримати йому дозволили, хтозна, як воно може обернутися, коли прийдуть… Ще постояв у сінях, допалив цигарку, сплюнув за поріг гipкоту від не зовсім ще сухого тютюну й рішуче дістав зброю. Дістав і загорнуті в промащену ганчірку три обойми з набоями. Перевірив, чи не заіржавів де затвор, загнав обойму, потім набій у патронник. «Обійду хутір, погляну на дорогу, бо щось серце не на місці…».

— Ти куди? — спитала з хати Христина.

— Спи, я зараз…

— Не ходи нікуди, я боюся… Чуєш, Оресте? Не ходи!

Він зупинився в нерішучості. В її голосі йому вчувалося передчуття біди. «Ото ще… Ну, чого було не послухатись і не піти на село?»

— І чого б ото я боявся, — сказав навмисне грубо.

— Не знаю, але мені щось так тривожно на серці…

Він іще якусь хвильку послухав ніч, міркуючи, йти чи не йти, але таки зважив на прохання Христини. Сінешні двері зачинив на залізний засув, на хатні накинув аж два гачки — вгорі й унизу. Підійшов, сів на ліжко, сперся на карабін, замислився. Чогось зайшлося в грудях серце. Незнане раніше почуття скорботи примішувалося до любові, з якою думав про Христину та їхнє подружнє життя. Христині сказав правду: боїться він за їхнє таке коротке, ще й не розквітле щастя. «Господи, сохрани й помилуй нашу хату, дай їй почути голоси дітей наших…» Так щоб не бачила Христина (вона того не любила), перехрестився на бабині ікони. Тоскно сюрчав у запічку цвіркун. Ніби стомившись за роки, зітхала стара хата, і стукіт власного серця видавався за чиїсь кроки, що невблаганно наближалися.

«До 717. Радий одержати від вас звістку про щасливе повернення зі Львова друга «X». Людей, яким ви просите дати місце, влаштую, однак прислужитися другові «X» у його проханні не зможу, бо й сам на лінію зв'язку виходу не маю. Поки ви сиділи в Карпатах, «яструбки» з чекістами ліквідували боївки Вітра, Мечника, Назара. Великі втрати у Довгого. Лінія розірвана, зв'язок урвався. На нашім терені стає все важче. Дай боже щасливого літа. До вас на зв'язок піде Кужіль. Має завдання від Леміша перевірити вашою радиста Максима. Чекатиме на цвинтарі Д-3. Пугу-пугу. На другий день після Преображення. Резервна зустріч — кожен понеділок з 23–2. Слава героям! 135».

— І ця курва францювата не має виходу на лінію, шляк би його трафив! — вилаявся Еней, відкладаючи набік грипса.

Тур мовчав. «Леміш! Тільки він міг дати наказ 135-му не виводити його на лінію зв'язку. Чому противиться моєму поверненню за кордон? Може, боїться, щоб там не довідалися про його настрої? А з другого боку, йому потрібен радист. Мав би, навпаки, сприяти моєму відходові, бо тоді швидше Максим піде до нього. Адже домовилися переправити радиста після того, як він, Тур, піде по лінії зв'язку».

— То що будемо робити, пане добродію? — невесело запитав у Енея.

— Бог його святий знає, — відповів той, чухаючи заросле рудим та цупким, мов щеть, волоссям підборіддя. — Одно скажу, сидіти тут, у батька під повіткою, небезпечно. У совітів усі попи на підозрі.

— І піти звідси, поки не знайдемо золота, не можна…

— Ой, чує моє серце, що через те золото всім нам буде клямка.

— І чого б ото я завше, як зловісний крук… Ореста ж таки вистежили, — Тур кинув оком на Андрія. Той лежав обличчям до стіни, ніби й справді спав. Після того випадку в горах, коли ледь не розтрощив рацію, до нього всі пильно придивлялися. Те, що про нього розказали Лис, а особливо Еней, мало викликати недовіру й підозру. Та коли розібратися, хіба він винний, хіба перший опинився по різні боки з рідним батьком. Те, що його батько, Максим Гаркуша, — голова сільради в Калинівці, а надто те, що він з «яструбками» розбив загін Енея, тримали в таємниці навіть від Мари і Лиса. Та хіба з цим паном добродієм про щось можна домовитись, того й гляди бовкне.

— Вам що, — говорив тим часом Еней, — заберете золото та й гайда за кордон. А я й далі сидітиму в бункері та годуватиму вошей.

— Я вам уже казав, тільки-но вийдемо в ефір, добуду для вас дозвіл піти з нами… Скажу вам більше, як тільки золото буде в нас, викликаємо літак.

У кутку заворушився радист. Підвівся і, спираючись на палицю, зашкандибав до відхожого місця.

— Як нога? — поцікавився Тур.

— Та вже потроху наступаю…

— Щось я ніяк не збагну. Золото, літак… А де ж він сяде? — спитав Еней.

— На Сонному озері…

— Тоді це має бути гідролітак! — захоплено вигукнув Еней. — А так, хіба в американців нема гідролітаків. Прилетить серед ночі, сяде на воду, ми повантажимо і…

— Треба буде послати Стефу до Довгого, попередити. Він же