В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

Якщо визнавати виправлення першим етапом перевиховання, можна було б стверджувати, що засуджений, який виправився під впливом основного покарання, надалі перевиховується під впливом додаткового. Однак засуджений, який виправився, не має потреби в перевихованні; для досягнення мети виправлення і перевиховання досить виправлення – часткового поліпшення його свідомості. Якщо ж засуджений, який відбув основне покарання, не виправився, то процес його виправлення продовжується під впливом вже не основного, а додаткового покарання, яке «переключається» на виконання ролі основного. Тим більше, що у КК України 2001 року закріплено як мету покарання лише «виправлення» без «перевиховання».

Єдність основного і додаткового покарань утворюють систему, функції якої співвідносяться з функціями її компонентів відповідно до системної концепції функціональності соціальних об’єктів. Основні положення цієї концепції полягають у наступному. Кожна соціальна система – є доцільною, тобто прагне до досягнення визначеної мети. Ціль вимагає засобів її досягнення. Основне та додаткове покарання і є засобами досягнення мети двоєдиного покарання.

Система «двоєдине покарання» доцільна: вона повинна забезпечити досягнення цілей покарання. У цьому полягає її функція. Компоненти цієї системи – основне і додаткове покарання – виконують функції, похідні від функції системи, спрямовані на досягнення цілей системи в цілому. Проте ці функції – неоднакові, вони своєрідні: один із компонентів є основним (покаранням), а інший – додатковим. Основне покарання виконує основну функцію забезпечення досягнення його цілей; при цьому вона виконується однаково стосовно різних осіб, які вчинили різні злочини.

Сам термін «додаткове покарання» означає, що це покарання, у порівнянні з основним, є допоміжним засобом примусового впливу на засудженого, який застосовують не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба домогтися за допомогою застосування покарання такого ефекту, досягти якого призначенням лише основного покарання виявляється складним або зовсім неможливим.

Проблемним аспектом додаткових покарань є конфіскація майна. Постає риторичне запитання: якого ефекту хотів досягти законодавець, закріпивши як додаткове покарання загальну конфіскацію майна? Залишити сім’ю засудженого в принизливому становищі без засобів для існування?

Допоміжна роль додаткового покарання в тому, що воно полегшує досягнення сукупним покаранням цілей, що ставляться перед ним. Можливо, і навпаки – ускладнює в разі застосування загальної конфіскації. Залежно від його характеру, додаткове покарання може посилювати або виправно-допоміжні, або попереджувальні сторони основного покарання. Відповідно до змісту його існування додаткове покарання повинно бути специфічним для злочину цього виду й особистості особи, яка його вчинила, і додавати сукупному покаранню визначеного якісного відтінку, що відповідає завданню його індивідуалізації. Тому навряд чи можна цілком погодитися з категоричною думкою І.М. Гальпєріна, що види покарання, забезпечуючи каральний і виховний вплив, неминуче абстрагуються від властивостей злочину.

По-перше, є види покарання, що зовсім не абстрагуються від властивостей злочину; по-друге, потрібно прагнути до того, щоб додаткове покарання завжди призначалося з урахуванням властивостей злочину і особи, яка його вчинила, характеру їхньої суспільної небезпеки. Це завдання охоплюється поняттям індивідуалізації покарання, одним із інструментів якої виступає додаткове покарання.

Дослідники проблеми виокремлюють чотири функціональні можливості додаткового покарання:

1) забезпечення індивідуалізації покарання;

2) посилення його карального змісту;

3) пом’якшення основного покарання;

4) реадаптація до умов вільного життя осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Запропонований перелік функціональних можливостей додаткового покарання сприймається як обґрунтований. Звісно, не виключається виконання цим покаранням ще якихось функцій, але вони або не будуть специфічними для них, або неприйнятні з принципових позицій (наприклад, функція поповнення доходів бюджету за допомогою конфіскації майна).

Головною, визначальною функцією додаткового покарання є забезпечення індивідуалізації покарання. Не можна не погодитися з І.М. Гальпєріним і Ю.Б. Мельниковою, які вважають, що значення принципу розподілу покарань на основні й додаткові полягає у встановленні широких меж індивідуалізації покарання, забезпеченні вибірковості впливу на злочинця з обліком як характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, так і особистісних властивостей винного. Механізм посилення сукупного покарання за рахунок додаткового полягає в тому, що додаткове покарання доповнює і підкріплює окремі сторони дії основного покарання, чим посилює сукупне покарання якісно, різноманітить вплив на свідомість засудженого відповідно до особливостей особистості.

Функція посилення карального змісту єдиного покарання за рахунок додаткових правообмежень виявляється лише в тих (досить рідкісних) випадках, коли каральний зміст основного покарання, призначеного в максимальному розмірі, визнається все-таки недостатнім стосовно конкретної особи. Заслуговує на увагу позиція В.І. Тютюгіна, який переконаний, що в поєднанні з основним додаткове покарання виконує функцію допоміжного засобу, що визначає і порядок його призначення: його взагалі може не бути у санкції; може фігурувати в ній як обов’язкове або факультативне; не може бути призначеним самостійно без основного покарання. Мабуть, приєднання додаткового покарання до основного об’єктивно посилює загальну міру покарання в цілому. Однак існування інституту додаткових покарань навряд чи було б доцільним, якби вони використовувалися тільки (і винятково) як засоби посилення карального впливу. Адже в багатьох випадках цей результат може бути забезпечений і за рахунок збільшення терміну (посилення міри) основного покарання або обрання судом більш суворого його виду в межах альтернативної санкції. Тому додаткове покарання покликане не тільки (і не стільки) збільшити обсяг кари, скільки змінити її характер (зміст) для того, щоб «пристосувати» загальну міру покарання до індивідуальних особливостей вчиненого й особистості винного.

Дійсно, додаткові покарання призначаються не лише тоді, коли суд вичерпав усі інші можливості посилення жорсткості покарання, наприклад, призначив основне покарання як верхню межу санкції; навпаки, у більшості випадків суди не застосовують вищої межі основного покарання, однак призначають додаткові покарання. Отже, річ не в тім, щоб за допомогою додаткового покарання посилити покарання, тобто посилити його кількісно (збільшити обсяг кари в ньому), а в тім, щоб посилити його якісно, у забезпеченні вибірковості його впливу на злочинця. Аналіз наявної системи покарань в Україні породжує запитання, а чи не занадто посилив законодавець основне покарання таким додатковим, як загальна конфіскація майна?

Не можна заперечувати, що додаткове покарання посилює покарання в цілому, сприяючи збільшенню обсягу карального впливу на засудженого. Але головним носієм кари в двоєдиному покаранні є основне покарання, що за будь-яких умов відіграє