Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— Не чіпай! Він тяжко поранений! — важко дихаючи, крикнула жінка. Вона трималася за волосся обома руками. Не помічала, що сукня розірвалася об поріг і тепер клаптями звисає довкола стегон. З усіх сил кусала губи до крові.

— А ти його виходжуєш, та-ак?!

Велетень був недалекий від істини. Я тихесенько потер руки. Як добре, що мене вчасно спровадили в підпілля! Можна відсидітися тут, поки вони між собою розберуться, і вислизнути потайки з дому, коли все закінчиться…

«А може, все-таки допоможемо їм?» — з тихою надією спитав мій звір, заточуючи кігті. Я скрутив цю надію в тугий вузол і закрив над нею ляду. «Ти при своєму розумі?! Глянь, що там коїться!» Він кивнув головою, закінчуючи заточувати кігті.

У такі хвилини ми розуміли один одного пречудово.

А там справді коїлося казна-що.

Карл уже тягнувся до бамбетля, не випускаючи свою… сестру з мертвої хватки. Вона верещала.

— Не треба, Карле! Я все поясню!

Ян не подавав ніяких ознак життя. Завжди був упертим. Навіть присмерті.

Ляда ляснула з розгону об підлогу кухні. Карл повернув голову. Я зацідив йому в кругле обличчя картоплиною. Потім ще однією, і ще. Мій ніж сиротливо лежав на столі… Правду кажуть, послухай жінку…

Карл заревів і всім своїм картопледробильним тілом кинувся на мене.

Я згадав, що пережив одного разу в підземеллі, і подякував дядечкові за науку. Після того двобою цей, теперішній, здавався дитячими пустощами.

Послухай жінку і не кажи потім, що не чув!

Вона не раз і не два посилала нам зрозумілі навіть дитині сигнали: «Краще б вам піти, панове, бо потім можете не встигнути…» А я забарився, розслабився, пригрівся… І не зрозумів те, що втямила б навіть дитина!

Моя нога перекинула на землю заготований заздалегідь кошик з горіхами і вони покотилися йому назустріч. Він зробив до мене один крок, другий і — правильно, навіть велетні інколи падають. Правда, гуркоту від такого падіння набагато більше, ніж від нас усіх. Я майже дострибнув до нього, але він на диво швидко, як на його вагу, підтягнув до себе Агнешку, яку досі не випустив з рук, і вчепився вільною рукою у її шию. Агнешка миттєво пополотніла і захарчала.

Я завмер. Велетень подивився на мене знизу вгору. Не на багатьох він так дивився.

— На коліна, пся крев, швидко!

Я опустився на підлогу. Тепер наші погляди були в одній площині. Але губи господині вже почали синіти. І горіхи, мов щури, вишкірювалися довкола в кровожерних усмішках.

— Добре, Карле, ти виграв. Я тут головний, хлопців не зачіпай. Її теж. Вона навіть готувати не вміє. Я думав перекантуватися тут трохи, підлікувати одного зі своїх, але вона в тебе ненормальна, не підпускає до себе ні на крок. Можеш глянути, як забарикадувалася нагорі, у кімнаті над нами. Усі меблі туди перетягла, сидить там безвилазно. Ей, Карле, ти мене добре чуєш?

Я говорив з ним, як з малою дитиною. Треба було квапитися, горланити, кричати, бити, кликати на поміч, утікати врешті-решт, нехай самі розбираються, а я говорив з ним тихим, спокійним, лагідним голоском.

— Ти хто?

— Я тобі не ворог, Карле. Ти мені подобаєшся. Ти сильний, сміливий і спритний. Може, навіть я візьму тебе до себе в банду, що скажеш?

Він струсонув свою жертву і мовив:

— Я її зараз прикінчу. А скажу, що ти зробив.

Треба було, щоб він терміново забрав руку з її горла, бо гріш ціна тоді трьом чоловікам у її домі. І мої розмови даремні. Є люди, у яких мозок завбільшки з горіхове ядро.

— Прикінчи краще мене, Карле. Багато хто в місті буде тобі вдячний. Пан президент міста — так той руку тобі потисне за це. Ти мене чуєш, Карле?

Він замислився.

— Президент, Карле, давно хоче моєї смерті. І багато грошей тобі дасть за те, що мене спіймав.

Він глянув на ту, що була у його руках, і на мене.

— Давай, Карле, зроби це. Стань героєм.

Руку з її шиї він не забрав, але пальці розтиснув, проте жінка вже знепритомніла. Чути було в тиші, як тріскочуть шкарлупи горіхів у його голові. Ой, Карле, Карле, мій ножик давно тобою марить, а ти такий неповороткий…

— Шнурок давай, хутко!

Треба сказати, що ми повбирали на себе той чоловічий одяг, який знайшли в шафах, а оскільки він був дуже завеликий, то підперезали себе білизняними шнурками. Чому не поясами? Бо з отими великими пряжками незручно фарбувати підлогу і клеїти стіни. А Карл любив лише великі пряжки на поясах…

— Лягай! — крикнув він, отримавши від мене шнур і зробивши з нього удавку.

Я зрозумів хід його думок і окинув поглядом увесь той бардак, який настав тут із приходом однієї людини. А я мив тарілки! Дурень! Треба було чистити зброю.

Ніхто з решти присутніх не подавав ознак життя. Навіть поранений — і той, здається, не дихав. Те, що я помру тут з усіма, особливої честі мені не зробить.

— Лягай! — його ручища закинула удавку на тендітну шию тендітної жінки і взялася її стискати.

— Добре, Карле, ти виграв. Президент буде тобою задоволений. Але ти їх усіх відпустиш. Бо президент не повірить, що я їх усіх убив, і почне розслідування. А тобі не потрібне розслідування. Тобі