Владислав Крапівін - Тінь Каравели

У відкриття цирку вже ніхто не вірив, але афіші час від часу з'являлися, і на одній з них був намальований худий дресирувальник у фраці, циліндрі і з довгим батогом. У цього батога була якась важка назва. Мати казала, та я забув. По боках від дресирувальника стояли, здибившись, красиві коні з пір'ям на голові.

Мені ця афіша не подобалася. Я не любив, коли мучили тварин, а цей дядько в циліндрі був напевне мучителем: он який батіг!

— По-перше, — суворо сказав я, — треба казати не «коняками», а «кіньми». А по-друге, бити коней батогом — це свинство. Ану дай я тобі вріжу! Сподобається тобі?

Манярка насупилася:

— А чого… А як їх тоді вчити?

— По-хорошому, ось як.

Їй, певно, стало незручно, і вона сказала вразливо:

— Ніби ти краще від усіх знаєш… У тебе що, кінь є?

І я несподівано відповів:

— Три.

Це вийшло так просто і впевнено, що Манярка розкрила рот і лише через хвилину сказала:

— Брешеш…

— Три, — спокійно повторив я. — Тільки вони не тут. — Я відчув, як холодок пройшов по спині.

Над парканами, над старовинною вежею бібліотеки, вкутавшись наполовину серпанковою хмарою, висів великий місяць. Незрозуміло лопотіла листям тополя, хоча повітря здавалося нерухомим. Був саме час для казок і таємниць.

— Ти не віриш, — сказав я. — Ну й не треба. А в мене є троє коней. Вони живуть на далекому місячному полі. Там срібні хмари. А коли всі сплять, вони приходять до мене…

Манярка вчепилася у мій лікоть, і я відчув, як в її долоньці б'ється маленька жилка. Я думав, що вона злякалася. Але ні.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

— Куди?

— Ну, туди, до корча. Тут не треба розповідати. Там краще.

Вона повела мене в дальній закуток подвір'я, де лежав цурпалок товстенної колоди. Він був такий неосяжний і такий сучкувато-жилавий, що навіть у найжорстокіші воєнні зими його не змогли ні вкрасти, ні розрубати на місці. Крім того, всі забули, хто його господар. Цей цурпалок лежав тут з давніх-давен. Він давно позбувся кори і був відполірований штаньми ще «довоєнних» хлопчаків, друзів старшого Славкового брата.

Ми називали цю дивовижну колоду корчем і збиралися іноді тут побалакати.

Це було підходяще місце для вечірньої казки. Навколо стояли високі темні трави, нависала над парканом густа горобина, а просто над головою було ясне небо з розчиненим місячним світлом і рідкими великими зірками. Ми сіли.

— Розповідай, — пошепки попросила Манярка.

І я почав розповідати. Про те, як приходили до мене Чорні Коні, про наші далекі дороги і пригоди, про казки, в які вони заносили мене…

Манярка тепло дихала мені в плече і мовчала. І трохи здригалася іноді.

— Холодно? — запитав я.

— Ні-і… А вони ще прийдуть?

— Може…

— А зараз? Прийдуть? Зараз?..

— Ні, Манярко. Вони найчастіше приходять узимку.

— А якщо ми покличемо?

— А їх не кличуть. Їх просто треба чекати. Вони самі знають, коли їх чекають.

— А зараз?

— Що «зараз»?

— Знають?

— А хто їх зараз чекає?

— Я чекаю, — твердо сказала Манярка і підтягнула коліна до підборіддя. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекатиме хоч до ранку.

Я забурмотів, що, власне, зараз не час, що коні можуть бути на канікулах, але взагалі вони приходять не так уже й часто. Зовсім вони не зобов'язані приходити щовечора…

— Ну давай почекаємо трішечки…

Довелося погодитись. Ми почекали трішечки. Потім іще. Потім ще трішечки. Потім на ґанку з'явилася мати й почала кликати мене.

— Не прийшли, — сказав я. І, щоб заспокоїти Малярку, додав: — Може, завтра…

Наступного вечора, в той же час, прийшов сердитий Диркнаб:

— Йди розбирайся там з нею.

— З ким?

— «З ким, з ким»! З Маняркою! Сидить на корчі і йти не хоче. Спати час, а вона не йде. Я кажу: «Чого сидиш?», а вона каже: «Іди, тобі не скажу, а Владикові скажу».

— А тобі шкода? Посидить і прийде.

— А якщо кудись знову втече? Шукай тоді…

— Не втече. Ти йди. Я з нею побалакаю.

Манярка сиділа так само, як учора. Мовчазна, маленька.

— Слухай, — нерішуче сказав я, — розумієш… Ну, я вчора трішки нахвастав. Вони рідко приходять.

— Ну й що? Все одно цікаво. А раптом сьогодні…

Я її розумів. Адже чекання казки — це майже як сама казка.

— Манярко… Ну, їх можна ж чекати вдома, коли вже спати ляжеш.

— Ні-і… Там Славко начує і відбере.

— Не «начує», а «почує». Не почує нічого твій Славко… І вони його не послухають. Вони слухаються тільки того, хто… Ну гаразд. Ось! — Я наважився. Витяг з кишені крихітну підкову, яку навесні подарував мені вершник. — Ось, Манярко. Це така таємна річ. У кого вона є, того вони й слухаються. І до того приходять… Бери.

— Назовсім? — прошепотіла вона.

— Назовсім.

Навіть у сутінках було видно, яка вона стала щаслива. Жодної кишеньки у неї не було, і підковку вона одягла на руку, вище ліктя, як браслет.

Поворушила рукою, подивилася на мене й знову запитала:

— Назовсім?