Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Там загорнута у вишитий рушник – згадка про дім – лежала сімейна реліквія – стародавня книга. Поряд – невеликий згорток. Саме його взяв Юрій. Він розгорнув тканину і видобув на світло невеличку фотографію і ювілейний хрест. Це Юрій встиг забрати в останню хвилину, коли солдати виганяли їх з власної хати. Ризикуючи своїм життям, Юрій зміг пронести ці компрометуючі речі через усі поневіряння. Він твердо вирішив повернути нагороду власнику, а фотографія австрійського драгуна була потрібна малому Михайлику. Так він не забував про свого тата.

Після революції, пізніше названої Лютневою, зовні нічого не змінилося. Життя протікало наперед прокладеним руслом і, здавалося, ніщо не могло його змінити. Але дедалі частіше у староство зі столиці Росії Петрограда надходили розпорядження і накази, що староста, зрештою, перестав скликати людей, а натомість прибив на стіні староства великий щит, на якому вивішував усі новини.

Десь на початку квітня поруч наказів Тимчасового уряду з’явився папірець досі невідомої Центральної Ради. Незвичним вже було те, що текст написаний українською мовою.

Сум’яття селян підсилилося в червні, коли на щиті з’явився листок з Універсалом. Він свідчив, що Україна проголошується автономією.

– Що ж це виходить? – питав усюдисущий Гнат. – Що ми вже маємо свою державу?

Але зовні все було таким же, як при цареві. Війна тривала й далі, але листи з фронту вже не були такими безрадісними. У них з’явилася надія.

Десь там, далеко на півночі, у столиці відбувалися події, які потім розірвали цей світ, але тут, у подільському селі Клецко, про це мало думали. Люди дедалі частіше переживали за найближче майбутнє, а не за долю всього світу чи навіть невеликої його частини. Може, найбільше слідкували за подіями в державі галичани. Вони сподівалися на те, що ці події допоможуть їм повернутися додому.

Десь ближче до осені новини з Петрограда перестали надходити зовсім, зате Київ щодо цього був дуже плодовитий. Так селяни дізналися про ще один Універсал.

А у жовтні вони взагалі перестали хоч щось розуміти. До прикордонного села новини, якщо і доходили, то з великим запізненням, а особливо тепер, у час воєнного лихоліття і невизначеності у самій державі.

Початок листопада наповнився такими неймовірними чутками, що на них остаточно перестали реагувати. Так тривало б і далі, коли б староста, що вже перестав бути ним і виконував свої обов’язки швидше за звичкою, вкотре зібрав людей.

– Люди! – говорив він. – З великою радістю зібрав я вас сюди, щоб повідомити про величну новину.

– То, може, війна закінчилася? – вставив свої п’ять копійок Гнат.

– Не закінчилася, але вже не довго, – заспокоїв його староста. – З Києва прийшло повідомлення, що в Петрограді повалений Тимчасовий уряд.

Ця звістка бажаного ефекту не викликала. Повалений, то повалений. Одним більше, одним менше, яка різниця?

– Але це ще не все, – продовжував староста. – Центральна рада видала ще один Універсал, який я зараз вам прочитаю.

Він відкрив газету, що тримав у руці і почав читати:

– «1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До Установчих зборів України вся влада належить Українській Центральній Раді та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. Українська Центральна Рада починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку;

6. Запроваджується 8-годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На 27 грудня призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів».

Староста обережно, як велику цінність, склав газету.

– Ви зрозуміли, що я вам прочитав?

Майдан мовчав.

– Та що тут розуміти? – почулося позаду. – Україна тепер вільна, не залежна ні від кого держава.

Усі повернули свої голови до того, хто говорив. Це був незнайомий чоловік у невідомій уніформі. Якщо царські солдати були «зелені», то невідомий мав синю форму без жодних відзнак. Незвичним було і те, що замість кашкета на ньому була висока шапка. Оскільки листопад видався холодний, то її вилоги солдат опустив на вуха. Синя шинель була підперезана широким шкіряним ременем.

– А ти хто такий будеш? – невдоволено запитав староста. (Він дуже не любив такі несподіванки.)

– Я такий же українець, як і ви, – відказав солдат. – Може, я і ношу не ту форму, що ваші сини, але я такий самий.

Почувши це, Юрій Засмужний, який старався не пропускати жодних таких зборів, насторожився. Він пам’ятав цей голос. Неначе боячись, що його власник зникне, юнак став продиратися до солдата, відсторонюючи чоловіків. І ось він вже бачить прибулого. Так, він не помилився. Перед ним усміхнений стояв його брат.

– Іванку! – вихопилося в Юрія, і він подався вперед.

Брати міцно обнялися. Обом на очах виступили сльози. Вони не бачилися три роки від часу того пам’ятного бою на околиці Кам’янки Лісної; вони навіть не знали про місцезнаходження один одного, і ось тепер зустрілися на чужині.

– Почекай, почекай! – тихо говорив Іван. – Ще наговоримось, братику! Почекай!

Він відірвав від себе Юрія і звернувся до селян, що їх оточили.

– Люди добрі! Хто тут у вас буде влада?

Показали на старосту. Брати підійшли до нього. Той спостерігав за ними мовчки.

– Це ви влада? – запитав Іван.

– Та поки що я, – непевно відповів той. – А ви хто будете Юрію?

– Брат мій рідний, – озвався Юрій. – Іван Засмужний.

– Звідки ви будете?

– Два з половиною роки провів у таборі для військовополонених під Житомиром, – говорив Іван. – А недавно дізнався, що тут, майже поруч, проживають переселенці з-під Львова. Дізнався, хто саме. От і прийшов до своєї родини.

– То Пелагея ваша жінка? – поцікавився Гнат.

– Ні, нашого середнього брата. Мої залишилися вдома.

– То що ви хочете? – запитав староста.

– Хочу оселитися зі своїми, – відповів Іван.

– А як же табір?

– А табір розпустили, тим паче що більшість було українців. Залишилися лише мадяри і чехи, але і їх ніхто не охороняє. А навіщо? Кому ми принесемо шкоди?

Староста, що не хотів брати на себе відповідальність за невідомо звідки прибулого австріяка, звернувся до селян.

– Ну то як, люди, вирішимо?

– А що тут вирішувати? – озвався дід Трохим. – Якщо він така ж людина, як його брат, то нічого страшного не буде, якщо оселиться у нас. Принаймні нашого хліба їсти не буде. Нехай живе.

На тому і вирішили. Юрій одразу ж повів Івана додому. Йому не терпілося поділитися новиною з Пелагеєю. Юрію здавалося, що відтепер життя налагодиться, і він уже не буде найстаршим у родині. Юрій чесно признавався собі, що стомився відповідати за всіх.

– Ти нічого не чув про Дорка? – запитав його Іван, коли вони вже підходили до хвіртки.

– Ні, –