Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Усі чоловіки села збираються біля церкви.

– Навіщо? – стривожилася Пелагея.

Жінка дуже боялася подібних зібрань. Вони рідко закінчувалися добре.

– А я звідки знаю! Може, на цей, як його… О, мітинг. Ти б, Юрку, пішов, подивився, що до чого.

Юрій був найстаршим чоловіком серед переселенців.

– Піду, – сказав він. – Чого сидіти вдома! І так роботи ніякої нема.

– А може, не треба йти? – обережно запитала Пелагея. – У мене чомусь погане передчуття.

– Кинь, Палазю! – заспокоїв Юрій. – Що зі мною може статися? Піду.

Він підвівся з-за столу, накинув на себе кожуха, взяв у руку шапку, злегка вдарив по носі племінника і вийшов надвір.

Він зауважив, що дорогою йдуть двоє місцевих жителів. Це були дід Трохим, вічно невдоволений усім дідуган, що спочатку вороже зустрів галичан, але потім пом’якшив своє ставлення до них, і Гнат, тимчасовий сусід Засмужних. Він бував на японській війні, звідки повернувся з четвертим Георгієм, пам’ятною медаллю і… без руки.

Вони його помітили й окликнули.

– Западенцю! – сказав Гнат. – Ходи з нами до церкви.

– А що там? – зробив вигляд, що не зрозумів, Юрій.

– Мітинг.

– На честь чого?

– А ми не знаємо. Думаю, там скажуть.

– Ну, пішли, – згодився Засмужний. – Подивимося, що це таке. Ще ніколи не був на мітингу.

Так вони втрьох попрямували до центрального майдану перед церквою, де вже зібралося з три десятки селян. Трибуна – невеликий поміст на низькому підвищенні – ще пустував, тому присутні розбилися на невеличкі групки і про щось сперечалися.

– Що сталося? – запитав Юрій, коли вони підійшли до однієї з таких груп.

Його вже давно стали вважати своїм, тому чесно відповіли:

– Староста наказав усім зібратися тут, – пояснив чоловік, імені якого Засмужний не знав.

– А де він сам? – поцікавився Гнат.

– Та от немає. Ще у хаті. Кажуть, з повіту прибув якийсь жандарм. З якоюсь важливою новиною.

Дід Трохим хотів, як завжди, сказати щось дотепне, але саме в цей момент двері відчинилися і з’явилися староста і невідомий жандарм.

Розмови стихли. Всі чекали, що відбуватиметься далі. А жандарм зі старостою вилізли на поміст. Перший дістав з папки якийсь папір і одразу, без передмови, почав читати:

– «У дні великої боротьби із зовнішнім ворогом, що прагне майже три роки поневолити нашу Батьківщину, Господу Богу завгодно було послати Росії нове тяжке випробування. Розпочаті внутрішні народні хвилювання загрожують важко відбитися на подальшому веденні наполегливої війни. Доля Росії, честь геройської нашої армії, благо народу, все майбутнє дорогої нашої Батьківщини вимагають доведення війни що б то не стало до переможного кінця. Жорстокий ворог напружує останні сили, і вже наближається час, коли доблесна армія наша спільно зі славними нашими союзниками зможе остаточно зломити ворога. У ці рішучі дні в житті Росії вирішили ми боргом совісті полегшити народові нашому тісне єднання і згуртування всіх сил народних для якнайшвидшого досягнення перемоги і в злагоді з Державною думою визнали ми за благо відректися від престолу держави Російської і скласти з себе верховну владу. Не бажаючи розлучитися з улюбленим сином нашим, ми передаємо спадщину для нас брату нашому великому князю Михайлу Олександровичу і благословляємо його на вступ на престол держави Російської. Заповідаємо брату нашому правити справами державними в повному і непорушному єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу. В ім’я гаряче улюбленої Батьківщини закликаємо всіх вірних синів Вітчизни до виконання свого святого обов’язку перед ним покорою царю у важку хвилину всенародних випробувань і допомогти йому разом з представниками народу вивести державу Російську на шлях перемоги, добробуту і слави. Хай допоможе Господь Бог Росії.

Підписав: Микола, м. Псков. 2 березня 1917 року».

З цими словами жандарм склав папірець удвоє і поклав назад у папку.

На майдані запанувала мовчанка. Кожен боявся її порушити.

– То що, тепер у нас вже немає царя? – почувся чийсь голос на іншому кінці натовпу.

– Ви ж самі чули, – пояснив староста. – Імператор відрікся від престолу на користь свого брата Михайла.

– Тобто тепер у нас інший цар?

– Ні. – Жандарм вийняв з папки ще один папір. – Ось тут є відречення Михайла від престолу і маніфест Тимчасового уряду про те, що він перебирає владу в Росії на себе до виборів Установчих зборів.

– То і війни, може, вже не буде? – Гнат чомусь косо подивився на Юрія Засмужного.

– Росія, вірна своїм обов’язкам, до кінця виконає свої зобов’язання перед союзниками, – пояснив староста.

– То й далі наші сини будуть воювати? – не вгавав Гнат.

– Гнате! – суворо окликнув його староста. – Не лізь куди не треба зі своїми дурними питаннями! Вся держава радіє від того, що трьохсотлітня династія Романових, нарешті, минула, а ти зі своїми питаннями.

– А чого я? Хіба я щось погане кажу? Мужики! Скажіть. Яка нам користь від того, що Миколашка не захотів більше правити? Мій син як воював з німцями, так і воюватиме. Не дай Боже, вб’ють, то кого мені винити? Вже не Миколу, а цей новий уряд?

– Війна довго тривати не буде, – пояснив жандарм і чомусь також подивився на Засмужного. – Тепер солдати будуть воювати не за царя, а за Росію.

Що було далі, Юрій не бачив. Він повернувся і заспішив до тимчасового дому, щоб порадувати своїх новиною.

Там він застав Пелагею з Меланкою, яка вирішила дочекатися його повернення.

– Що там? – нетерпляче запитала вона.

– Царя скинули, – відповів роздягаючись Юрій.

– І що, може, війні кінець? – висловила спільну надію Пелагея.

– Ні, війна буде і далі, але, гадаю, що щось та й зміниться. І то скоро.

Виявилося, Меланка прийшла до Пелагеї не лише теревені правити, а щоб та допомогла їй у якійсь роботі, але вирішила дочекатися звісток від Юрія. Тепер же жінки зібралися на протилежну сторону села, а Юрія залишили з малим Михайликом.

– Ну що, похреснику, отакі от пироги, – сказав Юрій. – Але не переживай, може, дуже скоро побачимо тата.

– Тата? – зрадів малий.

– Так, тата.

Від такої новини Михайлик підбіг до Юрія і виліз тому на коліна.

– От тато прийде до тебе, підніме на руки і запитає: «А чи допомагав ти мамі, Михайле? Чи був ти чемним?» А що ти йому відповіси?

– Був чемний.

– Був, – згодився старший Засмужний. – Був. А це найголовніше.

– Дядьку, – сказав Михайлик. – А можна, я подивлюся на тата?

– Ну, давай, – змовницьки підморгнув Юрій. – Тільки так, щоб мама не дізналася.

Він підійшов до дерев’яної лавки, що стояла під малесеньким вікном, відняв кришку.