Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Та який він австріяк, пане сотнику? – відповів Тома. – Земляк мій, із сусіднього села.

– І таке буває, – філософськи сказав Дудинський. – Ідіть, Томо, до своїх.

Баранець подивився на Засмужного, подав йому руку і після міцного рукостискання, віддавши честь, заспішив до своєї чоти.

А Теодор залишився стояти перед офіцерами.

– От що, Теодоре, – сказав гауптман. – Князь Карл вирішив, що для користі справи мені доцільно залишитися тут, у полку УСС. Для координації дій і, зрозуміло, для надання усілякої допомоги.

– А я? – вирвалося у Засмужного.

– А ви як хочете?

– Я хотів би залишитися, – признався Теодор.

– Я так і думав.

Гауптман повернув голову до сотника.

– Приймайте на забезпечення, гер сотнику, – сказав фон Шлосман.

Нарешті після кількаденної хурделиці виглянуло сонце. Хоч Стрітення вже пройшло, і «весна зустрілася з зимою», як стверджували старі люди, та остання не спішила здавати свої позиції, неначе передчуваючи, що скоро доведеться здати варту. За ніч вітер видував напалену вдень піч і, щоб не замерзнути, вранці доводилося тепліше закутуватися у перину з сіна.

Юрій Засмужний прокинувся першим. Його розбудив непосидючий сонячний зайчик, що пробився крізь покрите хитромудрими візерунками вікно. Йому дуже не хотілося вставати з-під нагрітої ним самим перини, виходити на морозне повітря, взагалі щось робити. Але він розумів, що зараз є єдиним чоловіком у родині і ніхто за нього його роботу не зробить. Юрій важко зітхнув, у передчутті екстриму зажмурився і відкинув вбік постіль.

У хаті було холодно. Він швидко вдягнувся у вихолоджений за ніч одяг, від чого по тілу пронеслася хвиля «гусячого» холоду, подивився на протилежну частину кімнати. Там досипали Палазя з малим Михайлом. Племінник смішно ткнувся носом у груди мами і лише посопував.

Стараючись не розбудити їх, Юрій одягнув кожух, напнув вушанку і вийшов у сіни. Там, під дверима, стояла широка дерев’яна лопата. Нею він кожного ранку відгортав сніг, що за ніч встигав замести стежку.

На щастя, хурделиця припинилася, і Засмужний сподівався, що цієї зими вона була останньою. Звичним рухом він відкрив зовнішні двері і зайшовся відкидати сніг. Його намело майже по пояс.

Ось уже двадцять місяців минає від того часу, як вони вимушено оселилися у цій господарці. Спочатку перших півроку разом з іншими односельцями Засмужні жили у великій стодолі, де одне до одного тулилися чотири родини і три корови. Саме стодола одного з господарств села Клецко стала прихистком для жінок і дітей з Кам’янки Лісної, і саме сюди, у Подільську губернію, вивезли їх російські солдати, які відступили під ударами австрійців у червні 1915 року.

Коли ж виявилося, що зима буде лютою, місцевий староста, якому нав’язали слідкувати (і опікуватися) за переселенцями, запропонував тим перебратися у порожні будинки, господарі яких або померли, або були мобілізовані у військо.

Засмужні перебралися у невелику хатинку на протилежному кінці села. За цей рік Юрій, не покладаючи рук, допрацювався до коня. Він не цурався ніякої роботи: оранка, посів, збір урожаю, рубка лісу. У ті роки чоловіків у селах було мало, тому здоровий дев’ятнадцятирічний юнак був справжньою знахідкою для жителів села.

Після чергової роботи, коли Юрій увесь день рубав ліс за річкою і ледь живою шкапою привіз декілька колод, староста, побачивши, що конячка довго не протягне, майже без жалю віддав її Засмужному. Той гордо вів кобилу селом до своєї тимчасової хати, де на нього вже чекала зовиця з племінником. Правда, шкапа була така слабка, що Юрій боявся, що вона здохне дорогою.

Найбільше конячці зрадів чотирирічний Михайло. Він одразу захотів, щоб дядько посадив його на неї. Але Юрко не став ризикувати.

Завдяки старанням нових господарів конячка оклигала, м’ясо на ній наросло, і вже восени Юрій зорав нею невеликий клаптик поля.

Спочатку галичан зустріли якщо не вороже, то, принаймні, насторожено. Для жителів села (а це в основному були жінки і старі люди) усі галичани були поляками або австрійцями. Коли ж виявилося, що і розмовляють вони однаково, і приязно ставляться до селян, і працьовиті, поволі лід недовіри скреснув. Западенці (таке прізвисько отримали галичани) скоро призвичаїлися до місцевих порядків, клопоту старості не створювали, жили тихо, працювали багато.

Юрій розчистив стежку до стайні, де у стійлах стояли корова і кобила. Він вичистив з-під них гній, накидав свіжої соломи, у драбини поклав сіна. Сьогодні роботи не передбачалося, тому конячка могла відпочити, а завтра, у неділю, і поготів.

Юрій продовжив свою роботу, розчистив сніг до хвіртки, що виводила на головну вулицю села. Хата, у якій вони поселилися, була крайньою у селі; одразу за городами починалося пасовисько. Зараз воно було сліпучо-біле від незайманого снігу, що аж сліпив очі у променях вранішнього сонця. Від задоволення Юрій відкинув голову і зажмурився.

Скоро йому виповниться двадцять один рік. За інших обставин він одягнув би військову форму і взяв у руки зброю. За інших обставин. За ці два з половиною роки, відколи палахкотить проклята війна, Юрій Засмужний став зовсім іншою людиною. Куди поділася юнацька безтурботність, що колись так непокоїла Теодора? Як і раніше, він узяв би зброю, але за кого воювати? Те, як австрійці поступили з братом, відклалося у свідомості неприємним осадом, подією, яку неможливо забути і пробачити. З іншої сторони, російські козаки, які дислокувалися у Кам’янці Лісній, також не церемонилися із каменюхами, відбирали у них бувало й останнє, а тих, хто противився цьому, і вбивали.

Коли ж виявилося, що Росія не зможе втримати Галичину, разом з відступаючим військом потягнулися і довгі колони виселенців. Серед них була і родина Засмужних. Зрештою, для них це була необхідна пересторога: за час окупації родини тих, кого арештували австрійці, не чіпали, і що було б з ними після повернення цісарських військ, передбачити було неважко.

За спиною прочинилися двері. Юрій обернувся і побачив Пелагею.

– Юрку, неси в хату дрова, – сказала вона. – І запали піч. А я тим часом подою корову.

Засмужний підхопив лопату і попрямував до дровітні. З цілим оберемком дров зайшов до хати. З-під перини визирав племінник.

– Виспався, козаче? – запитав дядько.

– Угу.

– Ну то вставай. Я зараз запалю пічку, а мама принесе парного молока.

Скоро у пічці весело затріскали дрова, від чого в хаті стало затишніше, а невдовзі повернулася і Пелагея. Вона поставила грітися вчорашній борщ, а Юрій нарізав великими скибками хліб.

– Потрібно замісити і спекти, – сказала жінка. – А то завтра не буде що їсти. А зараз сідаймо снідати.

Сніданок вже закінчувався, коли двері кімнати