Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Вхідні двері скрипнули, і їм назустріч бігла розхристана Пелагея.

Якби навіть комусь було перед ким хвалитися, австрійський генералітет не зміг би з цього скористатися. Можна було перелічити на пальцях однієї руки успішні операції, на які австрійська армія спромоглася за всю Першу світову війну. Спочатку невдачі пояснювали одіозною особою начальника генерального штабу генерал-фельдмаршала фон Гетцендорфа, якого не терпів престолонаслідник Карл, а тому одразу змістив його після того, як у листопаді 1916 року після смерті Франца Йосифа став цісарем Австрії і королем Угорщини. Генерал-фельдмаршал пішов у відставку, але справи на фронтах не покращилися. Новому цісареві раз у раз доводилося просити допомоги у свого сильного союзника кайзера Вільгельма.

Скоро на фронтах австрійської армії настало затишшя. Десь там, на заході, була битва на Марні, тривала «верденська м’ясорубка», а тут, в Італії чи Галичині, лише коли-не-коли лунав постріл. Коли ж виявилося, що у війну проти Відня вступила Румунія, здавалося, що крах настане неодмінно і скоро.

Пропозицію від Радянської Росії про укладення миру у Відні сприйняли як дарунок небес. Доведений до відчаю цісар Карл так розчулився, що готовий був пристати на будь-які умови, що їх висуне Раднарком. Це і сталося б, якби не жорстка позиція німецького канцлера. Прагматичні німці вирішили сповна скористатися такою можливістю. Вони змогли не лише вивести з війни сильного суперника, але й відібрати від нього величезний шмат землі. Так німецькі й австрійські війська зайняли Україну.

Все це Теодор Засмужний пережив особисто. По весні 1918 року він уже був цуґсфюрером і красувався хрестом, що його заснував цісар Карл.

Він встиг повернутися з фронту у Відень, де продовжив свою попередню роботу. Досить тривале перебування в одному з будинків Міністерства оборони навчило його передбачати зміни, що іноді траплялися у відміреному житті відомства. От і тепер Теодор внутрішньо відчув, що щось має трапитися.

Передчуття його не обмануло. Наприкінці одного робочого дня за ним зайшов Франц фон Шлосман, який за цей час встиг стати майором, і запросив пройтися з ним вулицями Відня. У Теодора не було причин відмовлятися.

Віднем правила весна. Вони йшли набережною Дунаю і милувалися навколишньою красою. В основному мовчали. Теодора, звичайно, розпирала цікавість, що буде далі, але першим починати розмову він не хотів.

– Теодоре, ви пам’ятаєте нашу розмову тоді, у поїзді, коли ми їхали сюди, у Відень? – врешті запитав фон Шлосман.

– Яволь, гер майор! – відповів Засмужний.

Фон Шлосман скривився.

– Давайте домовимось, Теодоре: для вас я – просто Франц, – сказав він. – Не на роботі, звичайно. Добре?

Теодор був спантеличений.

– Це так незвично, – признався він.

– Киньте, Теодоре! Ми з вами знайомі уже майже тринадцять років. За цей час можна вивчити людину досконало і не помилитися у ній. Я, наприклад, не помилився у вас. І цьому радий. А ви?

– Ви ж знаєте, що я завжди буду вдячний вам за ваше заступництво, гер… – Теодор запнувся, наткнувшись на невдоволений погляд майора, закінчив: – Франц!

– Ось так краще! Скажіть, Теодоре, ви розумієте, що відбувається навколо?

– Туманно.

– От і мені нічого не зрозуміло. Одне я знаю напевне: війна цього року закінчиться і не на нашу користь.

– Чому? – здивувався Засмужний. – У нас вже немає Російського фронту!

– Та ви самі знаєте, що останні дванадцять місяців ми з росіянами майже не воювали. Користі з того!

Фон Шлосман на деякий час замовк, потім продовжив:

– Корона програє війну. Це лише питання часу. Я це мушу сказати, хоч мені і важко це признати. Як патріоту, як австрійцю. Але ви, Теодоре, не австрієць, хоч і віддані цісарю, незважаючи на усі випробування, що випали на вашу долю.

– Але, Франце, я ще живий, – нагадав Засмужний. – Чому ви говорите про мене, неначе мене вже немає?

– Скільки вам років, Теодоре?

– Тридцять чотири.

– Останні чотири роки вдома не були.

– Якось не доводилося.

Теодор, провівши чотири місяці серед січових стрільців, так і не зміг вибратися додому, хоч знав про події у селі майже все. З листів Баранця він дізнався, що його родину таки вивезли у Росію, що брат Іван десь пропав під Перемишлем, що на Італійському фронті загинув Михайло Березовець, що пораненим (правда, легко) повернувся у село шваґер Дмитро Панько.

– Чому я запросив вас прогулятися зі мною, – говорив фон Шлосман. – Напишіть завтра на моє ім’я заяву на відпустку.

Почувши таке, Теодор аж зупинився. Шлосман по інерції пройшов два кроки, зупинився також і підійшов до цуґсфюрера.

– Без вашої заяви я не зможу вибити для вас відпустку, – пояснив він.

– А… робота? – нарешті знайшовся, що відповісти, Засмужний.

– А дуже ви були навантажені нею останнім часом? Східного фронту вже немає, обмундирування і продовольства просити нікому, обійдемося і без вас. А ви їдьте додому, знайдіть свою родину і живіть щасливо, якщо вдасться.

– Тобто ви натякаєте, щоб я не повертався? – не зрозумів Теодор.

– А навіщо вам повертатися? Здається мені, що вам робота і там знайдеться. І не лише поле орати, але й зі зброї постріляти. Це для нас війна закінчується, а для вас, по суті, вона й не починалася.

Фактично це була їхня остання розмова. Майору фон Шлосману досить легко вдалося вибити для Теодора дозвіл на відпустку, і через декілька днів Засмужний відбув поїздом додому.

Більше він нічого не чув про свого покровителя. Теодор так і не дізнався, що майор Франц фон Шлосман, фанатичний прихильник цісарської влади, застрелиться наступного дня після зречення від престолу останнього цісаря Австро-Угорщини Карла І.

Всього цього Теодор не знав. Зараз поїзд віз його додому, куди він прагнув усі чотири роки. За вікном вагона пропливали спустошені війною села і міста. Навіть там, де не пролягав фронт, у глибокому тилу, відчувалося запустіння, якийсь застій, неначе все затягнуло невидиме болото. Але навіть це не могло зрівнятися з тим, що було у прифронтових селах. Щастям люди вважали голі стіни і дірявий дах над головою, але часто навіть цього не було.

Теодор внутрішньо зіщулився. Через Кам’янку Лісну фронт прокотився чотири рази. Що там могло вціліти? Кого він зустріне? Чи чекають там на нього? Чи з’явиться він там як примара з того світу, всіма забутий і, можливо, навіть відспіваний?

Дивно, але навіть у такий час, коли взагалі невідомо було, де яка влада, залізниця працювала справно, і майже за розкладом з декількома пересадками Теодор прибув на станцію Рава-Руська. Він вже майже вдома. Звичайно, дуже не хотілося додому добиратися пішки, але, на