Жанна Слоневська - Дім з вітражем

вміли добре вести чоловічу партію її улюблених дуетів. Спонтанні заняття зі співу відбувалися в її квартирі. Аба слухала з-за дверей.

— Портрет дідуся Олександра, — зауважила я.

Минуло вже багато років після війни, коли біля Прабабчиного берега пришвартувався Олександр Пабіян, народжений під Донецьком маломовний керівник львівського гарнізонного оркестру.

— Вибачте, але це не та тональність. Як ви взагалі керуєте тим вашим оркестром?

Він сподобався вдові своєю покірливістю і меланхолійністю, яку вона спершу помилково взяла за поетичну тугу, а ще тим, що був значно молодший за неї: вона починала старіти і не вміла прийняти це з гідністю. Невідомо, чи вони коли-небудь позували для спільного фотознімка, на якому він би мав нагоду продемонструвати Гагарінів вираз обличчя — якщо й так, то знімок цей, поза сумнівом, пізніше було знищено. Аба додала його портрет до купки інших, притиснула до грудей і занесла у свою кімнату, але, безумовно, не поклала в чорну шкатулку з профілем Шопена на кришці. Керівник оркестру почав відвідувати Прабабку в той період, коли Аба була закохана в піаніста.

— Мамо, можна, я піду сьогодні ввечері?

— З отим грайликом? Мови нема.

— Чому, мамо? Чому?

Бравурні акорди та рясні сльози — Шопен не мав бунтарського темпераменту, плакав уночі, плакав на пероні, а потім у поїзді й після прибуття на Повернені землі, плакав, бо її мати не дозволила їм одружитися. Їй залишилися полонези, листи в чорній шкатулці та ще оті сльози, що позначили недоступний для неї осяйний шлях на Захід. А потім її матері спала на думку диявольська ідея видати дочку за свого молодого коханця, який мав забезпечену кар’єру і не планував залишати Львова.

Шлюб відбувся в робочий день, його вділив останній пробощ костелу святої Марії Магдалини (костел невдовзі після цього було перетворено на студентський клуб Політехніки). На першій спільній фотографії молода пара стоїть перед головним входом до Опери; знімок відкадровано так, щоб не було видно пам’ятника Леніну. Олександр у цивільному одязі: високий капелюх, важке зимове пальто і модні тоді брюки-кльош. На цьому фото він виглядав так, ніби йому наказали вдягнути театральний костюм, а вираз обличчя мав такий, ніби його силою затягли фотографуватися. Над молодим уже піднімався привид депресії, над молодою — мара невиліковної хвороби, яка мала перетворити її на інваліда.

Хоча Станіслава сама схиляла доньку до цього подружжя, проте зненавиділа Олександра в ту ж таки мить, коли він переступив поріг квартири в ролі її зятя. Протягом наступних багатьох років спільного життя вона належно розпорядилася цією ненавистю, оселила її в кожній кімнаті, у кухні й у ванній, виплекала в кожному предметі домашнього господарства, зготувала в кожній страві, вмістила в кожне промовлене слово. Це була руйнація масштабів атомного вибуху. Дідусь весь час був сумним і помер замолоду. Абі діагностували хронічну хворобу. Мама народилася не внаслідок любові — тому й загинула.

— Мамо, ти зруйнувала моє життя.

Жодні бунтівничі слова так ніколи і не прозвучали. Донька послухалася матері, за що та почала зневажати її ще більше. І так воно тривало роками: мовчання однієї викликало зневагу іншої — і навпаки, мовчання зжилося зі зневагою, цей сплав до кінця життя з’єднував матір і доньку сильніше, ніж багато років тому — той факт, що тіло однієї з них з’явилося і розвинулося в тілі іншої. Але ось народилася внучка — і зробила спробу вирватися з цього ембріонально-маткового ув’язнення.

— Бабцю, я подала документи на вокальний факультет консерваторії.

— Мови не може бути.

— Чому, бабцю?

— Бо в тебе нема таланту. Ти все життя будеш жити в злиднях.

— Бабцю, я прийняла рішення стати співачкою. У мене є талант. Чуєш?

— Я зараз відкрию вікно і буду кричати на всю вулицю, що рідна внучка мене катує. Зараз сюди прийде міліція.

— Я сама відкрию тобі вікно. Кричи! Кричи голосніше! Давай!

Мама не панькалася з найважливішими словами.

Останній зальотник з’явився у Прабабки вже на пенсії, через багато років після смерті зятя. Самотній учитель гри на скрипці готував для неї дієтичні обіди і водив на прогулянки. Їй подобалося, як він для неї грав, за найдрібніші провини вона била його по лиці. Незважаючи на вмовляння, вона так і не погодилася переселитися до нього: не хотіла «кидати сім’ю». Я пам’ятаю день похорону цього добросердого чоловіка — Прабабка не поїхала на цвинтар, а чекала, коли знайома принесе їй що-небудь із поминок. Було літо, Прабабка в чорних мереживних рукавичках і капелюшку з вуаллю сиділа охляп на стільці, а я сновигала навколо неї в одних лише рожевих трусиках. У якусь мить вона роздратовано сказала:

— Ти — безсоромниця! Подивися в дзеркало, як ти непристойно виглядаєш. Ці труси геть облягаючі, видно все, що в тебе між ногами!

Тоді я підійшла до дзеркала і переконалася, що вона права, хоча раніше мені б це і на думку не спало.

Я здмухнула пил із лібрето і розклала їх за датами видання. Неосвітлена поверхня стіни з боку подвір’я стала морем, а я — аквалангістом, який шукає в ньому перли. Моя прабабця була нереалізованою оперною співачкою, моя бабця — нереалізованою художницею, моя мама була реалізованою оперною співачкою, я буду реалізованою художницею, моя донька буде нереалізованою оперною співачкою або реалізованою художницею, донька доньки буде, залежно від того, що вибере моя донька, або реалізованою оперною співачкою, або реалізованою художницею, нереалізованість схрещена з реалізованістю дає реалізованість, як у математиці. Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом, а я ж бо раніше думала, що Прабабки в цьому ланцюжку немає. Вона була нереалізованою оперною співачкою, тому Аба — нереалізована художниця, а моя Мама, хоч і була примадонною, померла.

Аба повернулася по решту паперів, взяти всю купу за раз вона була не в змозі.

— На старість вона співала в Катедрі,