Жанна Слоневська - Дім з вітражем

Ми відсунули піаніно від стіни, зняли з нього темні плахти павутиння; я витягла з кутка якісь брошури, сіла на підлогу і почала їх переглядати. Вони були довоєнні, а може, й дореволюційні, з давно скасованими літерами «гражданки», серед них були й ноти.

— Що це? — запитала я. — Це Мамині речі?

— Її лібрето, — знехотя відповіла Аба, дивлячись убік, як завжди, коли за її словами крилася якась недомовка. Ми дотримувалися неписаної угоди: говорити про Прабабку «вона», а про Маму — «Мама». — Вона хотіла стати оперною співачкою, — вела далі Аба. — У неї був абсолютний слух, прекрасне мецо-сопрано…

Я слухала зі здивуванням: навіщо вона переказує ці загальновідомі факти?

— Думаю, саме від неї Мама успадкувала тембр. У Петербурзі вона була ученицею Наталії Преображенської, це прізвище мало б тобі дещо сказати. Але, на жаль, вона ніколи в житті не співала в театрі. Їй не дали навіть найменшої ролі. Вона була занизька, а тобі ж бо відомо, що на сцені зріст має величезне значення.

Прабабка в ролі оперної співачки? Я не могла повірити власним вухам.

Я дивилася на осяяну стіну за вікном — вона була театральною сценою, на якій я намагалася розмістити Прабабку, я вдягала її в червоно-чорну сукню, вдягала їй на голову блискучу діадему, прикрашала пальці перснями з шухляд — на жаль, марно, бо замість костюмів Кармен чи Аннеріс я бачила запраний халат, зачовгані пантофлі та зморщений великий палець, який мацав стінку чайника, щоби перевірити, чи вода в ньому тепла. Відразу за Прабабкою переді мною з’явився театральний поміст, на якому стояла моя власна мати. Тоді я поставила їх поруч — Прабабку і її — та змусила їх співати дуетом: бабцю і внучку, стару і молоду, низьку і високу. Одній це вдалося, іншій — ні, обидві померли. Та, якій вдалося, загинула молодою; та, якій не вдалося, двигала тягар своєї поразки багато десятиліть.

— Після відмови в театрі вона вступила в хор, на репетиції познайомилася з Прадідом.

— А потім Прадіда заарештували — і почалася війна?

— Найгірше було в Казані: вона мовчала і худла, мовчала і худла; на це було важко дивитися. Пішла працювати на завод. Вона ненавиділа заводську роботу, але завдяки цьому ми мали більшу пайку хліба. Свою порцію вона віддавала мені, бо я росла і весь час була голодна. А потім приїхав на гастролі хор Олексія Павлова. Із цим хором вона виїхала з Казані.

— А ти? — з жахом запитала я.

— Вона не могла інакше, — відповіла Аба з ноткою відчуження. — Спів був усім її життям.

Цеглини перетворилися спершу на скоринки чорного хліба, а тоді на голі стіни вокзальних будівель.

— Мамо, мамочко, не залишай мене! — кричала Аба, біжучи за потягом, який розганявся дедалі більше, а її крик переходив у виття, грубе і низьке, таке не схоже на звуки, які в цей час видавала її матір.

Олексій Павлов, диригент, бравий вродливий майор, дивився з фотографії — дивився просто в об’єктив. Прощавай, ненависний заводе, прощавай, чужа прохідна кімнато! У поїзді нова солістка отримала військову форму, а перша репетиція відбулася безпосередньо в зачиненому купе Павлова, який змусив її видати настільки високі ноти, що вони заглушили прощальне відчайдушне ридання її доньки.

Із Павловим вона зразу «поставила себе» як належить: стала головною солісткою в хорі, а вечорами тільки для нього виконувала свої улюблені оперні арії, краєм ока фіксуючи рівень обожнювання в його погляді. Змінювалися літо, осінь, зима, міста і концерти, аж врешті-решт вони опинилися у Львові, вишуканому, як і нова супутниця Павлова. Майор вирішив, що вони осядуть саме тут — та не переймався чутками про бандерівців, які шастали поблизу міста, забув навіть про дружину-бібліотекарку, яка чекала на нього у Москві.

— У Казані було сумно і голодно. Я жила з нашою шкільною вихователькою. Яке це було щастя, коли мама написала, що чекає на мене у Львові!

Львівська квартирка — тісна, зате в самісінькому центрі. Павлов знайшов таку, в якій не залишилося ніяких меблів від попередніх мешканців, він гидував мародерством, байдуже, що перший час їм доводилося спати на підлозі. Через кілька днів після повернення Аби з Казані він мусив ненадовго виїхати з хором, після чого відразу ж надійшла звістка, що він загинув від випадкової кулі десь на Волині. Прабабка почала палити і ще більше схудла, її щоки й очі запали всередину тіла — туди, де жив її голос. Потім настала перемога, розцвіли каштани і з’явився Герман.

Що правда, те правда: вона ні разу для нього не заспівала. Вона відчувала, що вибух емоцій, який потрясав її єство, конкурує зі співом, бо в її тілі ця любов розташувалася саме в тому місці, яке раніше займав голос. У той період голос нагадував про себе дуже рідко, і лише під час пристрасних статевих актів несподівано здавалося, що тягар її коханого притискає щось на кшталт пізньої вагітності, хоча її живіт тоді був пласкіший, ніж животи найстрункіших балерин.

Після Германового листа голос повернувся з вигнання і почав викидати коники, шукаючи нового виходу, а вона не вміла його приборкати, і під час істерик, які повторювалися дедалі частіше, їй траплялося, немов навіженій, пронизливо кричати, квилити і зойкати, а також низько ревіти і скімлити. У кращі дні голос змушував її підніматися на якесь імпровізоване підвищення в домі та, зі слухачами або без, виконувати улюблені арії. Рятуючись від цих пасом звуків, Аба почала малювати образи, зокрема відомого мені Ісуса в терновому вінку, із зеленим волоссям, із цівками крові та з добре помітною у напіврозкритому роті щілиною між верхніми різцями.

У ще одній коробочці лежали фотографії офіцерів.

Біля деяких стояла Станіслава — дивлячись просто в об’єктив, завжди за вуаллю тютюнового диму, а на обличчі кожного з її супутників був такий вираз, як у Юрія Гагаріна після першого польоту в космос. Протягом багатьох наступних років Прабабка працювала в облраді, а у вільний час безкорисливо займалася тим, що ставила голоси обдарованим військовим — тим, які