Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

лежали на підлозі в коридорі, навряд чи дали б йому змогу торкнутися цієї ручки навіть кінчиками пальців. А так вони лише встали й витріщились на нього, коли він прочинив двері і зробив крок у темряву.

До музичного салону Берінг заходив усього раз, три тижні тому, допомагаючи Амбрасу перетягнути поточений міллю гаптований диван з цієї сутінкової кімнати нагору, до бібліотеки. Коли вони відсували важку махіну від стіни, відірвався шмат оббивки — лев з бісерної пряжі, який лежав на лататті, в оточенні пташиних зграй; навіть у його гриві й на лапах сиділи птахи, немов розчісували його шерсть своїми дзьобами. Придавлений вагою дивана, Берінг тоді не мав часу роздивитися кімнату, лише відчув, що за багато років він перший сторонній, який увійшов до цього темного притулку.

І зараз, літнього дня, тут також панувала напівтемрява. Широкі дерев'яні жалюзі були опущеними, як тоді, й почали стукотіти, коли він увійшов, а порвані собаками й часом штори з парчі надулись вітрилом — і раптом до кімнати увірвалося світло, настільки яскраве, що Берінг налякано схопився за пістолет. Наступної миті знову було темно. Грюкала всього-на-всього одна із залізних віконниць. Пориви вітру то прочиняли її, то із брязкотом зачиняли.

Світло.

Темрява.

Світло.

Берінг просунув руку між планками жалюзі, підтягнув стулку до себе й замкнув на шпінгалет.

Темрява.

Прочіль дверей у нього за спиною стала сліпучо білою і, немов лампа, світила у серце резиденції Собачого Короля. Ця доріжка денного світла вела від дверей до ніші. Там стояла вузька шафа заввишки з людину, з десятками висувних шухлядок, передні стінки яких були прикрашені інтарсіями. Над круглою ручкою кожної шухлядки сиділа, лежала або співала якась вирізана зі шпону пташка. Хоча дерево місцями потріскалося, місцями деформувалося від коливань температури й вологості, Берінг одразу, з першого погляду, впізнав своїх птахів: тут і кропивник, і чорний дрізд, і сільська ластівка, і канюк, і яструб… птахи приозерного регіону.

Під засохлою пальмою біля вікна стояв рояль, який вже десятки років не відкривали. На нього було накинуто маскувальний брезент, завалений стосами паперів, одягом і штабелями книг. Одне з латунних коліщаток рояля відламалося — явно при спробі викотити інструмент із салону як трофей. Сліди цієї спроби були прорізані у поверхні паркету. З того часу рояль стояв трохи косо, і зрушити його з місця було неможливо.

Рояль і шафа — ось і всі меблі. Ані стільця. Ані стола. Ані ліжка. Голі стіни. В еркері, де раніше був диван, лежали матраци, армійські ковдри і декілька подушок, а поруч — недбало складені географічні мапи, військові часописи, списані аркуші паперу.

Берінг, ніби лягавий собака, мало не обнюхав зім'яту постіль — подушки, колючі ковдри, зняв з простирадла кілька волосин, придивився до них у променях світла, проте тутешні запахи нічим не нагадували Лілі, не пахло тут ані парфумами на її шиї, ані шкірою плетених браслетів, ані синьо-червоними жмутками пір'я на плечах її куртки, ані тим унікальним духом очерету, диму й лаванди, яким віяло від її волосся. Він розпізнав би навіть ледь вловний його слід.

Волосини з простирадла могли належати тільки собакам. Все тут смерділо виключно псиною. Невже на цій постелі і справді спали самі лиш собаки, зігріваючи ночами свого Короля? Це не кімната. Це лігво. Псарня.

Дивна річ — дивлячись на Амбраса, не скажеш, що він живе у такому нехлюйстві. На своєму одязі він не терпів ані протертих місць, ані плям. Раз на тиждень Берінг мусив відвозити до Ляйса цілий мішок брудної білизни. Там одна жінка, що працювала на випалюванні вапна, латала, прала і прасувала одяг Собачого Короля — за два шматки мила або пакет розчинної кави. (Берінг був радий цим пральним поїздкам, тому що тоді Амбрас на кілька годин віддавав «Ворону» в його розпорядження і ніколи не питав потім, куди він іще їздив — приміром, у гори, до безлюдної долини летовища, а там, немов шалений, уздовж злітної смуги.)

Якщо Лілі взагалі бувала в цій псарні, слідів вона не залишила. Розхлябані дощечки зірчастого паркету здиблювалися під кроками Берінга і з різким звуком падали назад, в орнамент. Собаки вклякли перед дверима, на світлі, і у відповідь на кожен рух незваного гостя щулили вуха. Берінг ходив туди-сюди у вбогій пустці, уникаючи очей зграї. Йому було соромно. Він зараз обманював чоловіка, який визволив його з кузні. Обманював свого хазяїна. Але ж йому треба було підтвердити або розвіяти підозру, яка підточувала його життя.

Списані аркуші, які він знайшов на роялі і коло постелі, містили самі тільки підрахунки, довгі стовпчики цифр — і жодного слова. Що ж до більшості книг — англійських романів і так само англійських праць про війну, — то він навіть заголовків не зумів розібрати. І хоч би скільки він трусив і обмацував одяг на роялі — бомбер, просмолений плащ від дощу, побляклі джинси, — з кишень не випало ані найменшого натяку на таємну любов.

Пил доріг і пил каменоломні, ось і все, що випадало з одягу Амбраса.

Тепер шафа. Шафа! За кожною дерев'яною пташкою, у кожній шухлядці Берінг знайшов викладене марлею і ватою гніздечко, а в ньому — камені, нічого, крім каменів: необроблені смарагди, аметисти, розетки піриту, рожеві кварци, опали й уламки нешліфованих рубінів, тьмяно-багряні на білому тлі, — немов запечена кров. Лише Лілі привозила такі знахідки з гір до Моору, але вона збувала свої камені кожному, хто пропонував за них достатньо грошей або товару на обмін. На вузьких, завширшки з палець, етикетках були вказані лише назви каменів, місце, де їх було знайдено, дата обміну. На деяких Амбрас зазначив, скільки вони йому коштували: 6 топографічних мап, масштаб 1:25.000; 1 флакон йоду; 2 карбідні лампи; 1 патронна стрічка. Навіщо Лілі знадобилися шахтарські лампи? А патронна стрічка?