Марек Краєвський - Еринії

― Хіба ти не знаєш, друже ― у цій справі що повільніше, то приємніше? ― усміхався він до поліцейського, який не виявляв ані жодних веселощів, ані щонайменшого розуміння того, про що говорив йому Попельський.

Нарешті Гнатишак завернув ліворуч, на вулицю Кубасевича й зупинився біля тютюнової крамниці. На площі Брестської унії панував пожвавлений рух. Селяни розкладали на прилавках яток молоко, яйця, живих курей та різноманітні ранні овочі. Попельському аж слина потекла при вигляді молоденької редиски, яку він обожнював. Відчув уранішній голод. Вийшов з автомобіля й у супроводі поліцая повільно підійшов до дверей будинку номер десять. Голосно постукав у вікно до двірника. Заспаний чолов’яга, побачивши поліцейського у формі, швиденько відчинив двері.

― Прізвище й професія! ― підвищеним тоном мовив Попельський, який усе б віддав, аби тільки не бачити більше нині жодних сторожів та двірників.

― Та двірник, Пинач Казимир, ― відказав той трохи перелякано.

― Марцелій Вільк тут проживає? ― Комісар не знижував голосу.

― Та жиє на третім поверсі в п’єтнайцятій квартирі.

― Куди виходять вікна його помешкання?

― Одне біля дверей на бальконі. ― Пинач шанобливо дивився на поліціянта, який стояв поруч із грізним виразом обличчя. ― А друге виходить на вулицю.

― Яке? Те, що ліворуч?

― Ая!

Попельський докладно оглянув указане вікно. Стіна скрізь була гладенько потинькована. Ніхто не зміг би спуститися по ній, не зазнавши ушкоджень, а об тротуар розбився б навіть славетний еквілібрист людина-муха, чиї виступи збирали у Львові величезні натовпи, доки акробат не впав з кам’яниці на вулиці Легіонів.

Попельський наказав Гнатишакові стежити за вікном і стріляти, якщо хтось намагатиметься крізь нього втекти, а сам рушив через подвір’я на балкон-галерейку на третьому поверсі. За мить він уже стояв під дверима з номером п’ятнадцять. Витягнув з кишені браунінг. Напружив м’язи рук і ніг. Так само штивніли його м’язи під час оргії у вагоні, коли він сповільнював фрикційні рухи. Зараз він мав цілковиту владу над Іродом, там само, як це бувало з повіями, що постогнували під вагою його тіла. Злочинець напевно солодко спав у своєму помешканні, не підозрюючи, що настав його кінець. Попельський стояв зі знятим із запобіжника пістолетом і уявляв собі якийсь необережний рух Ірода, гуркіт пострілу й червону пляму крові, що розливається на грудях садиста, який мордує дітей.

Комісар не мав наміру ризикувати. Зняв піджака, жилет і краватку. Усе це повісив на перилах. Уперся в них, а тоді з усієї сили кинувся на зачинені двері. Його дев’яностокілограмове тіло замалим не ввалилося до помешкання разом з одвірком, уламками дощок та лусками олійної фарби, аж раптом двері відчинилися, і в них постав худорлявий чоловік із клуночком під пахвою.

― Що таке! ― гаркнув він. ― Напад! Ґвалт, поліція!

― Це я поліція. ― Попельський відскочив і спрямував браунінга на чоловіка.

― Якраз вчасно, бо я саме на руботу фалюю[47]. ― Чоловік посміхнувся. ― А шо сі стало? Можи, того знайшли, шо мині документи заіванив[48] півроку тому, га, пане начальнику? Пуліція сі не спішить, али чинить справедливо…

― Де у вас витягли документи?

― Та я де знаю! Десь на Кліпарові. Та я накиряний був!

Попельському трапилося декілька разів у вагоні несподівано втратити чоловічу силу. Коли всі ці вправляння, напружування м’язів і сповільнення закінчувалось ганебним безсиллям.

Зазвичай він сягав тоді по пляшку горілки, щоб напитися. Але зараз у нього не було при собі жодної краплини алкоголю. Хоча прагнув його, як ніколи.

Голосний дитячий плач розбудив Риту Попельську. Вона розплющила заспані очі. Єжик у своєму ліжечку шарпав сітку й намагався з нього вилізти. Характерний запах і повзунки, обвислі між ноженятами хлопчика, свідчили про здорові й регулярні травні функції.

Рита важко підвелася й сіла на величезному подружньому ліжку. Порахувала дні й зрозуміла, що сьогодні марно сподіватися на допомогу Ганни, яка останнім часом розподіляла обов’язки між двома родинами. Ніхто мені сьогодні не допоможе, ніхто не вгамує дитини.

Сперлася ліктями на коліна, а обличчя, ще тепле зі сну, сховала в долонях. Їй не хотілося вставати й дивитися на свою вишукану спальню з темно-коричневими шпалерами в золоті квіти, не хотіла бачити великого кришталевого свічада, над яким угорі стріляли з луків маленькі амурчики, не бажала дивитися на геометричні картини, що зображували якісь циліндри й конуси, що рухалися по еліптичних орбітах. Прагнула лише притулитися обличчям до маленької мереживної подушечки, на якій спала ще з дитинства. І заснути, так, заснути! Спати довгі години, а ще краще ― проспати цілий день, щоб не думати, не згадувати минулого, нічого не робити й не виконувати простих, ідіотських хатніх обов’язків, кожен з яких асоціювався із чимось огидним, дошкульним, нестерпним!

Одначе був той,