Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Пересміявшись, дядько знов посерйознішав:

— Але ж де того Квашу знайти? Кажуть, то великий конспіратор, спілкується тільки з надійними…

— Вважайте, дядечку, що я надійна!

— Тобто?

І Софійка стисло змалювала йому відвідини Поштової. Ах, і надсучасні відеокамери не змогли б відтворити тієї ніжності, того здивування, з якими в цей час дивився на Софійку найдосконаліший і найвродливіший у світі чоловік Сергій Якович Кавун!.. Жодна земна істота не зазнала такого щастя, яке переживала цієї миті вона, провінційна семикласниця!..

Шкода, що цю коротку ідилію обірвав телефонний дзвінок.

— Так-так, моя Сніжинко! Вже йду! — став збиратись дядько Сергій.

— А щодо Кваші я подумаю. І дам тобі знати, — таємничо кинув на прощання.

— Як, уже йдеш? — зазирнула до кухні мама з братиком під пахвою. — То бувай, бо в нас тут невеличка пригода, нам з Ростиком треба до ванної!

— Па-па, козаче! — помахав малому Сергій, і Ростик охоче замахав обома руками. — І тобі щасливо, красуне-розумничко!

Це вже стосувалось її, Софійки!..

— О, мало не забув!

Га? Він ще щось каже?..

— Тобі привіт від Ірки! — проголошує вже з порога.

— Завадчучки? — ошелешено кліпає дівчинка. Невже й сюди залізла?

— Від білої-пребілої! Найбілішої! — здається, Пустельник надумав її розіграти, але дівчинка ніяк не може збагнути в чому, за словами Кулаківського, прикол.

— Білої'? А прізвище ж як? — заінтриговано тягнеться вслід за дядьком Софійка.

— Здогадайся, ти ж Софія, мудра! До того ж, хитрунко, це буде тобі невеличка помста за «Я — Квашу»!

— Але ж стривайте!

Проте весело-зухвалі Пустельникові кроки відлунювали уже в під’їзді.

От хіба тут уроки в голові? Своїм фізичним тілом Софійка присутня на фізиці, але думки її чинять активний опір вчительському поясненню. Бо в голові формувалось те, що у фізиці зветься інерцією, тобто і досі колотяться підозри та відкриття, зроблені протягом цієї знов безсонної ночі.

По-перше, Пустельник. Він уразив її ще й своєю новою рисою — вишуканим почуттям гумору. А таємниця, що віднедавна єднала їх двох, тільки двох, додавала особливого чару Софійчиним почуттям. І нехай!

Нехай він знову і знов повертається до своєї Сніжинки, хай пірнає у вир професійного життя, але у світі завжди буде одна людина, яка вірно й самовіддано чекатиме його з будь-яких життєвих випробувань!.. Ні, трошки не так: після будь-яких життєвих штормів у нього завжди буде острів, на якому він може вилити душу… Ні, краще: відпочити душею!..

По-друге, за цю ніч Софійка розгадала, хто така найбіліша Ірка, що переказувала Пустельником вітання. Це, та, з якою познайомились торік у київському дворі дядька Сергія! Дочка від першого шлюбу забракованого Сніжаниного нареченого! Отого Валентина Білого, яким недавно дорікала тітоньці на кухні і який… Ет, Бог із ним! Біла дівчинка — ось що головне! «Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться у нього там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..» — саме так мовила бабуся зі сну! А вистроювали хатку вони в альтанці запущеного дядькового двору! Гм… Гласності крадіжка досі не набула. Телебачення тільки має приїхати… Отже, картини ще ніхто не підкидав. Це добре чи погано? Може, цьому варто запобігти? У будь-якому разі треба побалакати з самим Сергієм.

По-третє, вулиця Поштова. На неї зараз тягло Софійку, мов магнітом, і вона вже вирішувала, як знову підмовити Леську відвідати Квашу. Це не зовсім правильно, що ітиме туди без відома і вказівок Пустельника, проте ходила ж раніше, і нічого! Досвід усього її попереднього життя показав, що вона й сама дещо може!

Добре, що бали за тему Софійка встигла набрати на попередніх уроках! Тепер учителі її не турбують, і можна більш-менш спокійно чекати підсумків навчального року. І думати-мріяти-думати!..

— Ти бачиш, бачиш? — хтось штовхнув Софійку ліктем під бік.

— Га? Що?

Перед Софійкою стояла схвильована Радзивілка, позаду якої гомоніла шкільна перерва.

— Оно в куток, у куток дивись!

В кутку, точніше у вузькому коридорчику навпроти бібліотеки, зчепились Кулаківський і Альбабарін.

— Відсохни, я сказав! І зійди з дороги! — шипів на противника Вад.

— Це хто кому має вступатися? — стояв непорушно аківець.

— Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? — бризкав слиною Кулаківський. — Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

— Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

— Не секрет! — Вадим закипав. — Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але