Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Борисов остаточно оговтався в смердючому переповненому бараку зі скутими ланцюгом ногами — і довго вважав, що це сон.
Коли генерал Брюс скористався з «діамантового зв’язку», то побачив лише темряву — у цей час перстень Борисова уже лежав у сховку перекупника краденого, чекаючи на вигідного покупця.
Поміркувавши, «чаклун царя Петра» — так його називали навіть у вічі, бо він здогадався: найкращий спосіб замаскуватися — це самому про себе розпускати чутки і з гумором їх спростовувати, — зрозумів, що з Борисовим щось трапилося, і лише розчаровано знизав плечима.
Чому він, власне, доручив небіжчикові це завдання? Боявся, що два чаклуни навчаться чогось небезпечного від потойбічних істот.
Але відьма загинула, а козак виявився неабияким мастаком на хитрощі, от і вийшло, що чародійські штуки — це ще не успіх справи.
Тож біс із ним.
А на місце Борисова варто спробувати просунути свою людину. Магія не всесильна. Шпигунів не замінює.
* * *— Он бачите селище? — вказав рукою реїс Георгіос, грек, але звідкілясь із цих місць. — Там головним чином араби-християни та вірмени живуть. Найміть у них човен і допливете до Дамаска. Спитайте вірменина Саркіса або араба Юнана, сина Джебраїлова.[84] Тільки за ціну торгуйтеся, бо хоча вони й християни, але роздягнуть… Проте не більше, не більше. Повертатися до тутешніх спиною можна, аякже. І не кажіть, що ви — до патріарха. Бо хоча вони й християни, але яковіти,{65} наших патріархів не визнають. Тому серед них і оселилися вірмени. Церква одна, а пошлюбитися — менше заборон, коли два народи.[85] Але головне — в цих місцях сильні червоні. Якщо дізнаються…
Мусій добре пам’ятав по Єгипту постійну різанину між червоними та білими,{66} і хоча мало що розумів, пам’ятав, як червоні, ядро яких складали яничари, кликали на допомогу бедуїнів та найостанніших гольтіпак, що грабували всіх і все трощили.
Так що, дійсно, краще було б не зустрічатися з ними.
…Вони вискочили зі шлюпки на пісок, який шурхотів під їхнім взуттям, і рушили до хиж.
Мусій призвичаєним оком визначив, що нещодавно селище горіло і тепер відбудоване, але у менших розмірах і бідніше, аніж було раніше.
Знайома картина. І по рідному краю знайома, і по Єгипту, і по Румелії.{67}
Неподалік крайньої хижі в землі лопатою длубався літній чоловік, схоже араб. Мусій вирішив з ним завести бесіду.
— Слава Ісі! — вимовив арабською Пройдисвіт і перехрестився, показуючи, що він християнин, хай і трішки іншого напрямку.
На нього все ж позитивно впливали непогані відносини між українцями та вірменами. Здебільшого вірмени ні в що не втручалися, а їх ніхто не чіпав.
— І ми його славимо, хоча й не так, як ви,[86] — відповів чолов’яга, за якимись ознаками упізнавши в Ільченкові православного.
— Як знайти Юнана бен Джебраїла або вірменина Саркіса?
— Мене ти знайшов, а Саркіса знайдеш після смерті, якщо Господь пошле вас обох в одне місце. Сподіваюся, що він у раю, бо капи-кули{68} запропонували йому прийняти іслам, а він сказав: «Ні».
— Мені з сином… — Мусій взагалі хотів представити Дороша як джуру, але якось само собою вирвалося «син», можливо, спрацював інстинкт, — треба до Дамаска.
Торг дійсно був жвавим, і доки він тривав, двоє християн не один десяток разів згадували мусульманського шайтана.
Вони рухалися вверх по одному з рукавів ріки Барада, дельта якої й утворила знамениту Дамаську оазу (а Дамаск колись виник як фортеця, що прикривала підступи до цієї оази). Роздивляючись довкола, Мусій розумів, що ця місцевість переживає не кращі часи. Колись від рукава відходили канали, але нині частина їх перетворилася на брудні калюжі, занесені мулом.
Праворуч по борту пропливли якісь руїни. Поряд з ними — величезне розбите колесо, на кшталт тих, які стоять на млинах, тільки більше.
Мусій не знав, що з недавнього часу в Сирії існували справжнісінькі фабрики, машини яких рухала сила води, фабрики, які якщо й поступалися європейським, то лише кращим і не набагато. Але партія чи секта «червоних» у союзі з бедуїнами поруйнувала їх[87] як протиісламські «новації», як справу «лицемірів»,{69} котрі змушували справжніх правовірних працювати за мізерні гроші. Щоправда, тепер оці правовірні не мали взагалі ані гроша, але це нічого не значило у порівнянні зі справедливістю.
Мусій гріб разом з Юнановими синами, а сам батько залишився у селищі — через якісь невідкладні справи.
Несподівано один із синів озирнувся, і вони почали перекидатися між собою місцевою говіркою, тож половини слів сердюк не розумів.
Він теж озирнувся навсібіч і все зрозумів — на правому березі, за версту чи півтори щось палало.
— Сідай! — скомандував Ільченко Дорошеві, а сам приєднав до рушниці багнет, витяг з піхов палаш — сидіти за веслом з довгим палашем за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монети для патріарха», після закриття браузера.