Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

– Якби в тебе була машина, – сказав консьєрж Луїс, – ти міг би її трахнути в машині, а так поки що потерпи, якось потім вирішиться.

По дванадцятій консьєрж сказав, що у Леонеля мама живе десь там коло аеропорту, і він, певно, лишився ночувати у мами.

Скінчилося все тим, що я спав у Луїса за спиною на його тапчані, а він, нахиливши голову на руки, спав сидячи на стільці за своїм столом.

Настав ранок. Я прокинувся не тямлячи, де я і що зі мною. Перше, що я побачив, це спину консьєржа, який вже не спав, а напівсонно дивився на двері, в яких, щоправда ще через годину, лиш мала появитися його зміна.

Я підвівся і потягнувся так, що аж кістки захрустіли, не можна сказати, щоби ложе, на якому я спав, було дуже добрим, але все ж таки в горизонтальному положенні спати краще, аніж у вертикальному.

Я вмився у туалеті, витерся рукавом і спитав консьєржа Луїса, де вранці можна випити кави.

З'ясувалося, що там само, де я пив каву вночі, зранку вже було відчинено, така собі звичайна забігайлівка – я міг би сидіти десь при вокзалі в будь-якому місці України (бо все ж таки якийсь мінімум культури мав би бути, у нас кращі забігайлівки, не те що у матушки Расєї).

Пластикові столики, втомлена старша жінка за шин-квасом, кілька відвідувачів з червоним пиками, виразно змученими від вчорашньої дози алкоголю. Те, що й скрізь у світі в таких забігайлівках о сьомій ранку.

Різниця лиш була в тому, що всі говорили тут чомусь іспанською мовою і обличчя в них були, як на фресках Рівери, Ороско чи Сікейроса, – такі пергаментно-смагляві з розкосими темними очима, і я при всій своїй засмаглості за цих майже півроку і добрій іспанській мові виглядав зразу іноземцем. Щоправда, я міг бути з Аргентини, то інша справа, але не перуанець, це напевне.

Так вони і вирішили, і я не дуже їх і переконував, хто я і що.

Аргентинець, то аргентинець.

Я, власне, і консьєржеві спершу сказав, що я аргентинець, так було значно простіше спілкуватись, а вже потім, коли ми почали з ним дружити сім'ями, я розповів півправди, що я насправді із совка, але в мене в Аргентині родичі і так далі.

Йому насправді було абсолютно пофіг, звідки я, і це те, що мене якось відразу привернуло до перуанців – така собі от відкритість і простота, якась дивна, навіть трохи щемлива щирість у розмові і вияві почуттів.

Мені захотілось зробити щось приємне Луїсові за його допомогу і гостинність, і я потім знайшов-таки (на всяк випадок приберіг для Перу – мало чи що) якийсь маленький альбом з видами Києва, і він зрадів, як дитина, це було круто, і він питав, де та Україна – чи це в Європі чи в Азії, на що я спитав, чи він знає, де Москва. На це Луїс відповів, що знає – і що Москва в Азії і межує з Туреччиною.

Точно, сказав я, москалі азіати по жізні, а за поведінкою просто чукчі і урюки, а Україна в Європі, просто в центрі, і так ми з Луїсом весело проводили час. Бо я не тільки випив кави сам, я приніс Луїсові каву у пластиковій чашечці, і він стрепенувся так, ніби я зробив йому якийсь охєренний подарунок, і подивився на мене якимись дуже сумними очима, хоч усміхався при цьому, і я подумав, курва, від так званих європейців хуй діждешся чогось такого, просто людського. Врешті це я знав і по собі. З нечастих на той час зустріч з європейцями.

Врешті я пішов у місто, Луїса замінила жінка, яка називалась Анна. В мене взагалі було враження, що всі жінки в Латинській Америці називаються Анна-Марія, або Марія (але про це потім, бо ще були Анни-Марії в інших місцях), ще траплялися й інші жіночі імена, але то вже була рідкість.

Так само як колись у Швеції я зрозумів, що всі чоловіки в них називаються Свен, всі одружені з іноземками, переважно італійками, всі їдуть на вакації в Грецію, всі незадоволені своїм життям, бо щось їм не йметься, хоч живуть усі добре, заможно, але пиздець до них приходить доволі часто і вони від цього вішаються або ще якусь хуйню із собою роблять. Може, через те, що в оточенні шведських жінок, якщо вони навіть крові іншої, починаєш думати, що жінка – це взагалі сумне, високе і при цьому хирляве створіння, і нічого приємного від неї чекати не можна, більше того, навіть у ліжко з таким одороблом лягати не хочеться, і мені принаймні було так.

Але я собі знайшов у Швеції напівшведку-напівіталійку, і це була інша пара кальошів, і все було тіп-топ.

Коли я приїхав у Перу, була зима. Взагалі у всій Латинській Америці була зима, в той час, коли в нас вдома панувало літо, тут були найбільші холоди, які сягали +12—13 градусів, і люди мерзли і чекали, коли та чортова зима скінчиться.

Тому я пішов у місто Ліму, узявшись його досліджувати і не маючи уяви, коли з'явиться вдома мій потенційний господар Леонель, думав про те, що цей скурвий син трахав якусь пиздооку Анну-Марію, насолоджувався життям, а потім, курва, піде на роботу, а потім, можливо, і зазирне до свого дому.

Але в цій непевності ситуації був свій кайф, я взагалі любив, коли доля мене несла кудись отак невідомо куди і невідомо було, що з того вийде далі, і я слідкував за ходом подій ніби відсторонено, з жвавим інтересом очікуючи, що буде далі, нібито