Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

бібліотеці, зокрема Шевченка, Франка, Лесі Українки, Рильського, Ольжича та інших, і виписали чималу кількість шуканих епітетів, серед них: солов’їна, незбагненна, рідна, зажурена і ще немало подібних. Проте жодного разу не зустрівся улюблений епітет наших сусідів: велика — певно, він аж ніяк не пасував, позаяк поети хотіли зобразити духовно живу істоту, а не якогось там кам’яного чи скорше — імперського боввана. А от громадяни нашої сусідки виховуються у зовсім іншому дусі — навіть на сірниках, завезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия»[38]. Таке виховання, зрозуміло, має цілком певне спрямування і дає цілком конкретні плоди. Тож навіть у цьому, тобто у внутрішньому сприйнятті власної країни, держави, самих себе — ми теж різні. Це, до речі, цілком природно. Інакше і бути не може, хіба б ми перестали бути самими собою.

Та саме на це завжди і була спрямована імперська політика, яка мала на меті саме знищення національної окремішності поневолених народів аж до повного їх поглинання панівною в імперії російською нацією. Таке ж передбачено й національно–державною ідеологією теперішньої Росії (Ильин, 1999. — с. 391): «Етнічні росіяни зливаються з русифікованими групами (татари, карели, комі, башкири, чукчі, мордва, буряти, якути, осетини, адиги, дагестанці, тувинці, інгуші, калмики, чеченці, кабардинці, балкарці, черкеси тощо) і навпаки». Неважко собі уявити, що залишиться від згаданих «груп» в результаті такого «злиття»...

Та, зрештою, відомо і про антропологічні відмінності українців і росіян. На цьому наголошував ще визначний антрополог Ф. Вовк (1847–1918), який вважав (1994. — с. 33,48), що «українці є досить одноманітне плем’я», і першим виділив властиву саме українцям сукупність морфологічних ознак, яку він назвав «українським антропологічним типом». Та й нині, як наголошують антропологи (Сегеда, 1995. — с. 204), «українці загалом досить однорідні в антропологічному відношенні». А відомий сучасний російський антрополог Т. Алексєєва у своїй фундаментальній монографії «Этногенез восточных славян по данным антропологии», зокрема, наголошує (1973. — с. 241): «Українці, як уже відзначалося, є інший антропологічний комплекс, аніж росіяни та білоруси. Передовсім усі територіальні групи українців більш темнопігментовані, у більшості з них вищий головний показник, ширше лице». Дослідниця аргументовано заперечує, зокрема, твердження В. Дяченка, наведене в його монографії «Антропологічний склад українського народу», виданій у 1965 р., щодо «схожості центральноукраїнського типу, притаманного більшості українського населення, з так званим східновеликоруським типом», оскільки росіяни в антропологічному відношенні є народом, «генетично пов’язаним із північно–західним та західним слов’янським населенням, що увібрало у себе риси місцевого фінсько–угорського субстрату». Антропологічний же склад українців «свідчить про генетичні зв’язки із середньовічним населенням у Дніпро–Дністровському басейні і вплив на їх фізичний вигляд романомовного населення» (там само. — с. 273). А за кольором очей та волосся українці та їх північні сусіди — росіяни–валдайці — містяться якраз на протилежних кінцях ланцюга, що поєднує північну та понтійську, тобто південноєвропеоїдну расові групи. І взагалі, на думку дослідниці (там само. — с. 242), «увесь антропологічний вигляд українського народу та його попередників свідчить про південні зв’язки і, певно, нема підстав дошукувати йому аналогії серед груп, які належать до кола північних європеоїдів».

Найбільш повне підсумкове резюме щодо відмінностей українців та росіян сформулював ще відомий російський філолог XIX–XX ст. академік Ф. Корш, який в 1904–1905 рр. очолював Комісію Петербурзької академії наук для складання Записки «Об отмене стеснений печатного малорусского слова» (Животко, 1936. — с. 11–12): «Відміни українців від інших слов’янських народів настільки очевидні, що про них не варто й говорити. Що ж до їх відміни від «державної народности», то вони виявляються:

1) мовою, що належить до великоруської приблизно так само, як кашубська до польської або словінська до сербо–хорватської, й розпадається на наріччя та говірки, незалежно від розгалуження великоруської мови;

2) фізичним складом, докладніше визначення якого є справою антропологів, але досить типовим для того, щоб можна було відрізнити українця від великоруса з першого погляду;

3) особливостями духовними: своєрідним гумором, вразливістю, живою уявою, волінням образів перед теорією;

4) побутовими рисами, настільки різними та тривкими, що вони зберігаються й там, де українці живуть серед великоруського населення.

Усі ці ознаки не можна не визнати істотними (взагалі, наголошує Федір Євгенович, «наявність української національности може видатися сумнівною тільки тому, хто немає про неї жодного поняття». — М. Л.), бо скластися вони могли тільки за багато століть окремого від великорусів життя, й тому витримають, звичайно, ще багато століть, змінюючись тільки в дечому під впливом загальнолюдської культури».

Відомо, що на момент «возз’єднання» України та Росії то були дві абсолютно різні країни, ба більше — як переконливо доводить Л. Залізняк (Нариси... — 1994. — с. 226), «Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю долею з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. була нерозривно пов’язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу (між іншим, така властива для російського села община — згадаймо, як наголошував на «обов’язковості общинності» для великоросів М. Костомаров — «сама була частиною деспотичної системи», наголошує Л. Залізняк. Саме вона «забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою», а після скасування кріпацтва 1861 р. «сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі і поширенню капіталістичних відносин на селі». Цілком закономірно, що у радянській Росії духовними нащадками російської общини, цієї вкрай необхідної для нової форми деспотії інституції, стали насильницьки створені державою колгоспи. — М. Л.). Тому неправильно зараховувати Київську Русь