Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Союз», буквально кидається у вічі (2000). У кожній українській садибі «стоїть будинок, хлів, льох; часто бувають комори та інші підсобні споруди». Крім того, «українська садиба має огорожу, потопає в зелені. Вздовж вулиць ростуть дерева, а на подвір’ї фруктові сади, ягідники, квітники (якось перед черговою річницею Перемоги, коли диктор радіо читав спогади когось із колишніх фронтовиків, запала в душу така фраза: «...пригадую, ми тоді якраз ступили на територію України — пішли вже білі хати й сади...». Саме цю рису відзначав і згаданий Є. Марков: «Чорних свиток видно мало; Малоросія і в цьому розумінні біла. Білі хати, білі каптани на бабах, білі свитини на мужиках, навіть шаровари взимку з білих овечих шкур. Це не позбавлено характерності. Народ у білому здається більш добродушним і ніжним». — М. Л.). У російській же “деревне” дерев якраз і малувато. Вулиці майже голі. На садибі стоїть будинок і погріб. Сараю часто не буває, а за підсобне приміщення слугує частина будинку, де одночасно тримають домашніх тварин. Немає ні яблунь, ні груш, ні ягідних кущів. Я запитував у багатьох російських селян, чому вони не садять фруктових дерев». Останні, наче змовившись, відповідали одне й те ж: мовляв, «у нас сад не росте, бо погана земля». Але, заперечував Юрченко, подекуди «все–таки яблуні та фуші ростуть». На це йому «переконливо відповідали, що там живуть “хахли”, тобто нащадки переселенців з України». ">[36]. А в Україні, наголошував Є. Марков, і люди «милі та охайні», а поголос про те, «нібито хохол хитрун», на його думку, вигадав сам «пройда москаль». Але насправді — «куди йому проти москвича чи туляка! Ті ж бо дійсно, як мовиться, без мила влізуть у шпаринку, продадуть і куплять хохла і, вивернувши навиворіт, знову продадуть — перш ніж він помітить...» (1884. с. 6–13).

Чимало характерних рис сучасних росіян висвітлив у своїй «Последней книге» — як у вигляді власних думок автора, так і вустами введених на її сторінки персонажів — відомий російський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович (1899–1993), який, за його ж словами, був «незаперечним свідком майже століття життя Росії», жив «не віддалік, а в самій гущі» буремних подій і на власні очі бачив «і розкуркулених, відважуваних бозна–куди в уральську млу; і уповноважених у військових кашкетах і чоботах, що вдиралися до осель у пошуках схованого хліба; і господарів тих осель, що збилися докупи під образами; і газети, що закликали до нещадності, й газети, що невдовзі вже викривали ту нещадність; і будні й свята; і Сталіна з дівчинкою на руках, і тундру в бараках для ув’язнених...» (1996. — с. 344–345): «Людство переоцінило Росію... Наш чоловік зовсім не добрий. І не благотворний. Це вигадали слов’янофіли». Насправді ж «це звичайний живий народ. Не від того, щоб убити та вкрасти...» (там само. — с. 312).

Спостережливий автор упродовж довготривалого життя помітив чимало інших характерних рис, але головною — «це був магістральний мотив» — вважав «звичку плазувати на пузі, успадковану від часів татарського полону. Ось тут–то ми й справді вказали людству шлях, осяяний ладаном та інтернаціоналізмом». Хоча, на переконання Є. Габриловича, російський народ, навіть врісши у комунізм, все ж «не любив ні комуністів, ні комунізм, ні Сталіна, ні радянську владу», проте «низькопоклонничав — це точно. Це властиве менталітетові наших осик: не любити, однак захоплюватися, ненавидіти, але улесливо». Зрештою, усе оте побачене упродовж майже століття дало дослідникові підстави заявити навіть «про рабську підстилку російської душі». І, як наголосив один із персонажів книги, «вона нам, совкам, якраз. Спробуй відшкрябай! Та тут, братику, треба ще тисячу літ убивати і вішати, поки дошкребешся до дна. Та й куди поспішати? Ми — не Європа. Ми — країна особливої долі...» (там само. — с. 183, 193). Заради правди, відзначимо, що через жахливе горно того «совкування» пройшли не самі лише росіяни...

Так само різними, як прості українці та московити, були і їх провідці: «Південні князі, — зазначав С. Соловйов (1989. — с. 190), — передовсім думають, як би то в битві взяти честь свою[37], північні ж князі думають, як би без непевної битви отримати користь для своїх володінь», тобто і вони, використовуючи вислів Г. Федотова (1991. — т. 2. — с. 285), були позбавлені «всілякого воїнського духу»...

Серед інших П. Голубенко відзначає «духовні та культурні відмінності українського й російського народів (їх етнічна та культурно–історична спорідненість узвичаєно «перебільшується і в багатьох моментах є ілюзорною без будь–яких реальних підстав і наукових даних». — М. Л.)», які, на його думку, «відіграють вирішальну роль у взаєминах України з Москвою» (1993. — с. 64). Принагідно зазначимо, що навіть наявність певної спорідненості зовсім не означає невідворотного настання оспіваної єдності «братніх» народів, оскільки, як слушно зауважував О. Пипін (1879. — с. 24), «спорідненість мови, переказів та інших національних ознак у слов’янських народів не підлягає сумніву; та питання в тім, наскільки ця подібність може мати дійсного у тобто практичного значення. Мови французька та італійська мають надзвичайно багато спільного, однак ця схожість не стала підставою для національної єдності Італії та Франції».

Пригадую, як одного разу моїй молодшій доньці — о тій порі шестикласниці — вчителька української літератури дала завдання виписати епітети, які використовували у своїх творах поети щодо України. Ми переглянули із нею велику кількість книжок, які знайшлися у нашій домашній