Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

до російської імперії як перший етап розвитку російської держави» (історик має цілковиту рацію, позаяк процес утворення так званого великоруського етносу, як відомо, започаткувався тільки в XIV ст., а утворена в IX ст. Руська держава, ядром якої була Київська земля, на ту пору вже давно припинила своє існування).

Свого часу ще М. Драгоманов у «Автобіографії» наголошував (1937. — с. 70), що «найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв’язана із Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі». А під сучасну пору, як зазначав знаний діаспорний дослідник історії України І. Лисяк–Рудницький (1994. — с. 2), «більшість істориків згідна з тим, що Московщину–Росію 14–17 століть не слідуважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною».

Зокрема, й Г. Федотов наголошував на тому, що татарська стихія «зсередини» оволоділа душею Московії, «проникала у плоть і кров», і саме через це та душа, «яку давнину... відкрита Сходові», себто повернута до Азії. А декотрі сучасні автори у московських виданнях взагалі відмовляють росіянам у належності до слов’ян (Коваленко. Имперский... — 1992): «Помилуй Боже, та які ж росіяни слов’яни ? Це тільки так мовиться для красного слівця. Слов’яни — то Європа. А найрозумніші голови (євразійці) твердять, що хоча й не повністю Азія, але й ніяка не Європа [«виходячи із цілісності Росії», сучасні послідовники Трубецького вважають (Россия на пороге... — 1996. — с. 29), що саме «євразійське вчення має потужну ідеологію, яка може надовго спаяти Росію й розселені в ній народи воєдино», у такий собі «євразійський суперетнос», «ядром» якого, звісно ж, буде «російський народ». — М. Л.]. Навіть російські “патріоти”, найбільш тямущі, як В. Кожинов, і ті заявляють: “Я взагалі не думаю, що російський народ є за своєю внутрішньою суттю власне “слов’янським” («посівши форми європеїзму», наголошував у своїх «Литературных мечтаниях» В. Бєлінський, росіянин насправді «зробився тільки пародією європейця». — М. Л.). Навіть з точки зору антропологічної в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про історичну долю”. Ні, розмовляти мовою слов’янської групи — ще не означає бути по духу слов’янином... Он і римський папа по–російськи розмовляє майже без акценту: в Сибіру виучився. Вся справа в тім, яка програма записана в кору головного мозку».

І хоча, як запевняв академік М. Покровський (1943), питання стосовно того, «що фіни становили корінне... населення майбутньої Великоросії, що слов’янські пришельці не займали порожні місця, а «поглинали», тобто насильницьки підкоряли собі, це корінне населення країни», не викликало «розходжень уже у буржуазних істориків», все ж таки саме в утворенні «великоруської гілки, її розселенні й обрусінні фінів», на думку згаданого К. Кавеліна (1897. — с. 599), якраз і «полягає інтимна, внутрішня історія російського народу», яка «залишається й досі якось в тіні». Значить, наголошував цей історик, «у ній–бо саме й лежить ключ до всього ходу російської історії». Однак російська історична наука й досі вважає за краще не звертати на той «ключ» жодної уваги...

Тому так мертво й учепилися вони за «київський період» української історії. Бо, на думку сучасних ідеологів «великої Росії», тільки «київський православний корінь виступає одночасно і запорукою... європейської належності, й гарантією національної гідності» великоросів (Россия на пороге... — 1996. — с. 43). Україна ж, навпаки, наголошує Лисяк–Рудницький, (назв. пр. — с. 2) «ніколи не пережила доби насильного й раптового “узахіднення”, аналогічної з царюванням Петра в російській історії», позаяк вона вже «від своїх початків була суттєво європейською... і не потребувала асимілюватися до Європи шляхом наглого, революційного перевороту», який започаткував Петро І.

Саме тим і пояснюється та непримиренно уперта і невгавна багатовікова боротьба українського народу проти московських поневолювачів навіть тоді, коли, зважаючи на незрівнянно біл ьшу могутність імперії та на незаперечні успіхи імперської політики, спрямованої на переманювання на свій бік керівної верстви та інтелектуальної еліти з одночасним винищенням тієї її частини, котра залишалася вірною національним інтересам свого народу, здавалося б, не залишалося вже жодних реальних надій на успіх, що, як зазначає П. Голубенко (1993. — с. 63–64), «Україна з її культурно–історичними традиціями є цілком окремий і суверенний національний організм, який не може вжитися й примиритися з російською системою. Ця боротьба свідчить про органічну хибність ідеї співжиття українців і росіян в одній російській державі (виділено П. Г. — М. Л.)».

Довготривале присилування до того співжиття не могло не позначитися на ставленні українців до «братнього» поневолення (після Другої світової війни поступово так само здеформуються й почуття Москви визволених Червоною армією народів так званого соцтабору, коли визволителі від німецької окупації самі посядуть місце окупанта). Ось, наприклад, які настрої серед українського народу зафіксував ще 175 років тому безсторонній самовидець, німецький мандрівник Й. Коль, який відвідав Україну в 30–х роках XIX ст.; «Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси) така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати як національну ненависть. Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення (про «возз’єднання» в той час, як бачимо, і не йшлося! — М. Л.) всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між них невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія — Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, рідко змішуються зі своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ» (цитовано за кн.: Лисяк–Рудницький, 1994. — с. 161).

На жаль, за століття, які проминули з часу